Андрій Владов
Коментуючи масовий ракетнийобстріл об’єктів цивільної інфраструктури України,  Володимир Путін заявив, що удар було завдано «на пропозицію Міноборони та за планами Генштабу Росії». Можливо, одну з вирішальних ролей у цьому зіграв генерал Сергій Суровікін, який лише два дні тому, 8 жовтня, був офіційно призначений командувачем російського угрупування сил «в зоні спеціальної військової операції».

Призначення Сергія Суровікіна командувачем угрупуванням сил вторгнення підтримали Рамзан Кадиров та Євген Пригожин. І голова Чечні, і творець ПВК Вагнера в останні півтора місяці на тлі важких поразок російських військ на фронті відкрито, хоч і не називаючи імен Сергія Шойгу та Валерія Герасимова, критикують керівництво Міноборони РФ за недостатньо рішучі дії та відступи. 10 жовтня, після масованих ударів по українських містах, Кадиров написав, що «ось тепер на всі сто відсотків задоволений проведенням СВО».

Під час російського вторгнення в Україну Сергій Суровікін, голова військово-космічних сил РФ командував групою військ «Південь». Прокремлівські ЗМІ приписували йому успіх при оточенні українських сил у районі Горського та Золотого та захопленні Сєвєродонецька. Суровікіну також приписують використання на Донбасі тактики «вогневого валу» – масованого безрозбірного артилерійського вогню для підготовки наступу.

Російське видання «Комсомольська правда» стверджувало, що у військах у Суровікіна є прізвисько – Генерал Армагеддон: нібито за вміння діяти нестандартно та жорстко.

Кар’єра 55-річного Суровікіна стрімко розвивалася і практично на кожному етапі була наповнена скандалами. У ній знайшлося місце і для ув’язнення в «Матроській тиші», і для умовного вироку у справі про незаконний обіг зброї, і для самогубства безпосереднього підлеглого. Все це не завадило Сергію Суровікіну, який має репутацію гранично суворого командира і жорстокої людини, просуватися вгору російською військовою ієрархією.

Перша кров

1987 року Суровікін закінчив Омське вище загальновійськове командне училище із золотою медаллю, але де він служив до 1991 року, невідомо.

З 1989 року він служив у Підмосков’ї, у «придворній» 2-й гвардійській Таманській мотострілецькій дивізії. Усього через чотири роки після закінчення училища, у серпні 1991 року, Суровікін став уже капітаном та командиром батальйону. Точніше, виконувачем обов’язків комбата, але за чотири роки вирости від лейтенанта до цілого комбата в Таманській дивізії – це не просто швидко, а надмірно прискорено. Про таких стрімких в армії зазвичай кажуть «його ведуть», маючи на увазі волохату лапу. Але лапа виявилася дуже доречною, коли в ході ГКЧП саме батальйону, яким командував Суровікін, випала сумнівна честь пролити кров трьох цивільних осіб: Володимира Усова, Дмитра Комаря та Іллі Кричевського.

Як стверджував один з активних учасників тих подій, Сергій Братчиков, саме командир батальйону дістав пістолет і вистрілив у чоло першому, хто попався.

Кілька місяців капітан Суровікін провів у «Матроській Тиші», але у грудні 1991 року був звільнений і навіть підвищений у званні до майора: стверджують, що за власною вказівкою Єльцина. І 1992 року 25-річного майора направили на навчання до Військової академії імені М.В. Фрунзе: ривок просто небувалий.

Кар’єра садиста

Далі майора відправили «на війну», але не до Чечні, де якраз бої були в повному розпалі, а в 201-у мотострілецьку дивізію, дислоковану в Таджикистані. Там службовими сходами Суровікін переміщався швидко, стрімко пробігши сходинки комбата, начальника штабу полку, командира полку, став потім начальником штабу дивізії: від комбата до начштабу дивізії – всього за п’ять років.

2002 року Суровікін закінчив академію Генштабу. Потім отримав призначення до Приволзько-Уральського військового округу, командиром 34-ї мотострілецької дивізії, де заслужив репутацію залізної руки. З призначенням Суровікіна дивізія стала регулярно фігурувати у скандалах та кримінальних зведеннях, пов’язаних із мордобоєм і навіть убивствами.

Так, у березні 2004 року військовий суд Єкатеринбурзького гарнізону засудив двох солдатів строковиків цієї дивізії до восьми років позбавлення волі за вбивство солдата-товариша по службі, Ярослава Лазарєва. Як з’ясувалося, солдата було вбито з відома
офіцерів, фактично ж за їх вказівкою. Влітку 2003 року цей солдат, прибувши на відвідання додому, до частини не повернувся. Але згодом Лазарєва вистежили і спіймали. Два офіцери спецкоманди закинули втікача в багажник автомобіля і привезли до 32-го військового містечка, де дислокувалася 34-а дивізія зі своїм штабом.
Увечері 5 грудня 2003 року капітан Денис Шаковець, командир роти, в якій служив рядовий Лазарєв, построїв своїх солдатів і, роз’яснивши їм згубність самовільних відлучок, наказав прив’язати Лазарєва до ґрат збройової кімнати.

Після чого за наказом офіцера двоє солдатів всю ніч змивалися над хлопцем: спочатку били нещасного кованими чоботями, кулаками та палицями, через що в нього витекло око. Потім катували вже розрядами електричного струму, запитавши до смерті: вранці
6 грудня Лазарєв помер, розп’ятий на ґратах. Але реальний термін, хоч і невеликий, отримали лише два безпосередні виконавці наказу. Капітану Шаковцю дали два роки умовно, а генералу Суровікіну, мабуть, чергову подяку – за виведення дивізії у передові, тоді ж він був нагороджений орденом «За військові заслуги».

Інша історія цього періоду кар’єри Суровікіна пов’язана з мордобоєм вже в кабінеті самого комдива. У березні того ж 2004 року підполковник Віктор Цибізов звернувся до
прокуратури гарнізону із заявою, що його побив старший військовий начальник – командир дивізії генерал-майор Суровікін. Підполковник Цибізов стверджував, що 15 березня 2004 року разом із двома старшими офіцерами генерал побив його у своєму кабінеті за те, що на довиборах до Держдуми від Верх-Ісетського округу, які пройшли 14 березня того ж року, він голосував «не за того кандидата».

Але наступний випадок став зовсім волаючим: 21 квітня того ж 2004 року в тому ж кабінеті Суровікіна в закритому 32-му військовому містечку наклав на себе руки його
заступник із озброєння полковник Андрій Штакал. У 37-річного полковника залишилися дружина та донька. Можна й надалі переказувати «яскраві» факти біографії Суровікіна. Головне інше: у 2014 році в Ростовській області він керував відправкою на південний схід України підлеглих йому танкових частин, горезвісних «бурятських танкістів», а сьогодні віддає накази про масовані ракетні обстріли мирних
українських міст.

І поки пригорілі від пропаганди і ненависті росіяни хизуються Суровікіним як генералом Армагеддона, українці і всі люди доброї волі, поза всяким сумнівом, розуміють, що цьому садисту і вбивці в генеральській формі набагато логічніше було б приліпити зовсім інше прізвисько – Генерал Армагидота. І одного разу побачити його на лаві підсудних міжнародного трибуналу- разом із кремлівським карликом та іншими
його спільниками.