Півтора місяці, з 2 березня по 17 квітня, поки в окупованій Василівці перебував її мер, Сергій Каліман, над будинком мерії гордо майорів український прапор. Каліману погрожували, кілька разів виводили на розстріл – він не відступив. І разом із однодумцями працював, щоб захистити людей від наслідків російського вторгнення: нагодувати, обігріти, евакуювати.
– Вранці 24 лютого я прокинувся від ворожої канонади та реву російських літаків над головою, – розповідає Сергій Каліман. – Я зателефонував начальнику Василівського управління СБУ і вирушив на роботу, де одразу зібрав весь апарат адміністрації, депутатський корпус. Водночас розпочав роботу військкомат, який збирав людей, розгорнув роботу з формування загонів територіальної оборони. Тероборона зайняла рубежі у західній частині міста, а лівий, східний фланг утримувала 128-а окрема гірничо-штурмова закарпатська бригада, до якої були прикомандированi морські піхотинці з Миколаєва.
Я зібрав директорів шкіл та розподілив обов’язки. 3-я школа годувала тероборону, а ліцей готував їжу для ЗСУ. Таку ж роботу організували фермери, зокрема із села
Широке.
Після цього мене викликали до Запоріжжя, де вже почала свою роботу ОВА. Було розгорнуто планування оборони наших територій, і моя участь як голови громади, де вже точилися бої, була необхідною. Але розуміючи, що в місті вже починається паніка, окупанти підходять все ближче, я прийняв рішення повернутися і бути поруч з людьми. Вранці, 2 березня, о шостій ранку я сів у машину і о пів на сьому призначив нараду. В’їхавши до міста, я одразу побачив всюди відпрацьовані туби від ПТРК. Василівка ще оборонялася, але о сьомій ранку почався її масований обстріл – і наші сили оборони були змушені відступити з міста.
Деякий час Василівка провела в заціпенінні, бо будьякої хвилини міг розпочатися новий обстріл. Василівка, Підгірне, Широке, Лугове, Долинка пройшли через пекло. Не кажучи вже про Кам’янське, яке зруйноване повністю. Я сам кілька разів потрапляв під обстріли. Потім надійшла інформація про те, що на вулицях багато загиблих, і ми зайнялися організацією похорон. Над Василівською райдміністрацією вже висіла російська ганчірка, а над мерією майорив український прапор. І доки я був у Василівці, таке становище зберігалося. Тобто понад півтора місяці, аж до 17 квітня, в окупованому росіянами місті майорів український прапор. А от після мого від’їзду наш прапор замінили російським триколором, і відразу ж стали вилазити з усіх щілин колаборанти.
– Які завдання вирішувала ваша команда?
– Для початку я згуртував навколо себе населення: підприємців, виконавчий комітет, активістів, квартальних. Потрібно було запобігти гуманітарній катастрофі. Тому вже 3 березня секретар Матюх поїхав у Роздол, у наше з братом фермерське господарство, за мукою. Світла не було, води не було, газу не було. Я прийняв рішення: ми зняли із заправки потужний генератор, поставили його в магазин «Наш край», і співробітники цього магазину почали випікати хліб, який ми безкоштовно розподіляли серед василiвців, розділивши місто на сектори. Крім того, «Наш край» безкоштовно роздавав людям продукти, які вони мали. А фермерське господарство «ТавріяСкіф» (підприємство братів Каліман – ред.) роздавало городянам запаси зі своїх овочесховищ. Плюс яблука, олію, борошно та хліб, який у тому числі випікали у Роздолі хліб та щодня привозили.
За кілька днів ми налагодили цю роботу, відновили водо- та електропостачання. Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати співробітникам водоканалу, РЕМ, газової служби, комунальних господарств, які, ризикуючи своїм життям, постійно підтримували
систему життєзабезпечення. І багато хто з них продовжує робити цю роботу до цього дня. Окрема подяка власникам аптек, які безоплатно віддали запаси ліків, і ми розвезли їх лікарнями, і власникам автозаправок, які також безкоштовно віддавали на потреби міста паливо, всім волонтерам, які передавали нам ліки та продукти.
Заздалегідь прошу вибачення, якщо когось тут не згадав.
– А що було з мерією?
– Ми увійшли до міської ради 8 березня, але працювати, звісно, було не просто. Завжди приходили російські військові, погрожували розправою, вимагаючи зняти український прапор. Я, у свою чергу, розумів, що прапор має величезне моральне значення для населення. Тож у розмові з окупантами апелював до того, що декларувала їхня пропаганда. «Ви ж кажете, що ви визволителі, дієте в iнтересах людей, то почуйте їх! Не можна ось так просто нав’язати нам іншу національність». А якщо так, то чому ж ви вимагаєте зняти український прапор?» Крім того, я говорив, що як голова міста є гарантом безпеки на цій території, включаючи продовольчу безпеку. І оскільки їм не потрібен був голодний бунт, вони відступали. Але так було не завжди.
В інші рази говорили прямо: «Чи ти безсмертний? Знімай прапор або ми зараз відвеземо тебе на ваш півострів (на Лису Гору), і там ти залишишся». Були моменти, коли, наприклад, вони виносили прапор із мого кабінету, а потім я знову його вішав назад, і так прапор повертався на своє законне місце. Відповідно, кілька разів мене виводили на розстріл. Одного разу навіть була імітація розстрілу. Мене вивели, ударили прикладом спочатку по одному коліну, потім по іншому, а коли я впав, дослали патрон у патронник і навели на мене ствол. Потім був постріл, а коли я прийшов до тями, на мене лили воду. Стан жахливий – ні рук, ні ніг я не відчував, довго приходив до тями.
Росіяни хотіли нас схилити до співпраці. Майже з перших днів були люди, які хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію. Ми виділили два шкільні автобуси, які щодня довозили людей до Кам’янського, де їх зустрічали волонтери, яких організував старший пастор християнського центру «Джерело життя» Сергій Васильович Гащенко.
За допомогою цієї людини ми налагодили безперебійну евакуацію людей, завдяки їй до нас приїхала гуманітарна допомога, було організовано зелений коридор, він доставляв нам дріжджі для випікання хліба. Щодня мій заступник Денис Калінін вирушав до коменданта окупантів та погоджував виїзд автобусів та машин. А на іншому кінці цього короткого, але надзвичайно важкого відрізку шляху працювали згадані мною волонтери.
– У Вас були побоювання, що Ви і ваші співробітники можуть потрапити під дію закону про колаборантську діяльність?
– Такі побоювання, звісно, були. Але дилеми відступити перед страхом або зробити щось для порятунку людей ні в мене, ні в моїх підлеглих не було. На честь українських
парламентаріїв, закон про колаборантську діяльність чітко розмежував поняття співпраці з окупантами та дій щодо захисту цивільного населення. Але тоді цього закону не було, і ми діяли насамперед так, як нам велить обов’язок та розуміння доцільності.
Наприклад, був випадок, коли у Кам’янському українські сили оборони підбили російський бронеавтомобіль «Тигр», КАМАЗ та БТР. Росіяни зажадали від мене, щоб я повернув тіла їхніх загиблих. Я у відповідь висунув вимогу: повернути тіла наших воїнів та забезпечити роботу зеленого коридору для біженців. Пiсля сперечань вони погодились на це. Сергій Гащенко виконав цю важку роботу. До того ж, запрацював
практично без збоїв зелений коридор – вивозились люди, завозилась гуманітарка. Тут хочу наголосити: допомогу Сергія Гащенка важко переоцінити. Тому я сказав своїм співробітникам: «Я не знаю, що зі мною буде. Але прошу вас: коли прийде перемога і ми повернемося додому, зробіть усе, щоб гідно оцінити внесок цієї людини. Вона має повне право бути удостоєна звання почесного громадянина міста Василівка».
В цiлому, я був гарантом, що в місті не буде хаосу. І в нас його не було. Багато людей підходили до мене і казали: «Сергію Анатолійовичу, ми тут, тому що ви тут». Потім, коли військові почали приїжджати на день три-п’ять разів і почали пропадати мери й голови громад, я зрозумів, що залишатися у Василівці для мене небезпечно, і вирішив таємно виїхати.
– Із чим ви пов’язуєте ці зміни? Комендант був той самий?
– Я думаю, що в міру того, як вони просідали на фронті, війна затягувалась, їм потрібно було більше лояльності населення. Тому вони намагалися схиляти мерів до співпраці. Але поки цей процес не набрав обертів, була можливість працювати та рятувати людей. Зокрема, коли перед Василівкою зупинилась шестикілометрова колона маріупольців. Росіяни їх не пропускали. То був березень, мороз. Один чоловік зупинив нас і попросив хоча б літр бензину – зігріти машину, бо всередині було немовля. Я тоді прийняв рішення і подався до коменданта, це був дагестанець.
«Що ж ви за люди? – сказав я йому. – Тобі довірено місто, і я за нього відповідаю теж. Але я не хочу увійти в історію як мер міста, на під’їзді до якого замерзли сотні людей». «Ти що кричиш?» – закричав у відповідь комендант, схопившись за пістолет. «А як
мені розмовляти, – заперечив я. – Ці люди виїхали з одного пекла i потрапили до іншого». Коротше, мої слова подіяли. І він наказав пропустити колону. В бiк Запоріжжя проїхало понад п’ять тисяч маріупольців, серед яких було шістсот вісімдесят дітей.
Після цього я зібрав директорів шкіл, завідувачів дитсадків, i ми стали постачати їм овочi та варити борщі. І коли чергова колона збиралася в очікуванні зеленого коридору, ми забирали жінок, дітей, розміщували їх у цих закладах i годували. Потім, коли біженців стало дуже багато, ми вирішили пекти пиріжки. І роздавали їх по машинах, пиріжки та воду. Ще готували чай, щоб зігріти людей.
– Щось запам’яталося із цього періоду?
– Було багато моментів, але один випадок досі стоїть перед очима. Я розливав великим кухлем чай – ми привезли кілька таких пунктів, це була колона з 84 автобусів, 15 тисяч людей – до мене підійшов маленький хлопчик. Він був дуже добре одягнений, гарна куртка, взуття Ecco. Але я звернув увагу, що він має брудні, просто чорні руки. Я відразу подумав, що цей хлопчик, швидше за все, загубив своїх батьків. Бо вже хто-хто, а мама, мабуть, подбала б про його руки. Хлопчик тримав пом’ятий пластиковий стаканчик, в який я почав наливати чай, обережно, щоб не пролити повз нього і не обпалити його. І коли я наповнив цей стаканчик до половини, хлопчик сказав: «Дядько, годі. Потрібно, щоб усім вистачило». Мене це морально просто підкосило, у мене за кілька днів стався перший гіпертонічний криз. Потім був ще один криз, потім серцевий напад. Але, дякувати Богу, я впорався. Виїхав на підконтрольну Україні територію, відновився та організував роботу своєї команди тут, у Запоріжжі, де ми відкрили гуманітарний хаб, допомагаємо нашим землякам.
– Користувач мережі Facebook Ірина Михайлова висловила щире обурення тим, що вашу роботу ніяк не відзначили у День місцевого самоврядування. Що Ви відчуваєте з цього приводу?
– Для мене оцінка простих людей у мільйони разів дорожча за будь-які відзнаки. Більше того, сьогодні мені так точно ніякі нагороди не потрібні. Я на своєму місці, і мої соратники по роботі теж. Це мої заступники, начальники управлінь, старости, освітяни. Ми робимо свою роботу і, вірю, спільними зусиллями наближаємо нашу Перемогу. Але хочу наголосити на символічності, в якій розташовуються свята: 5 грудня – День волонтера, 6 грудня – День Збройних сил України і лише 7 грудня – День місцевого самоврядування. Це говорить про те, що сьогодні насамперед потрібно вшановувати українських волонтерів та воїнів, які захищають Україну від ворога, на плечі яких лягла найважча робота. А ми, управлінці, почекаємо.
Вадим Чередніченко
