Вадим Чередниченко
Днями президент Украины Володимир Зеленський підписав закон про внесення змін до Закону України «Про географічні назви» щодо деколонізації топонімії та впорядкування використання географічних назв у населених пунктах України. Закон забороняє пропаганду російської імперської політики в Україні та спрямований на впорядкування використання географічних назв у населених пунктах країни.

Законопроект №7253 було подано до парламенту 5 квітня 2022 року. Серед ініціаторів купа народних депутатів — хто ж відмовиться від можливості попіаритись на такому патріотичному законі — а першим у списку є Федір Вениславський, представник президента в Конституційному суді України. Незважаючи на актуальність закону, його розглядом за скороченою процедурою зайнялися лише у липні, а ухвалили і зовсім
21 березня 2023 року. Зважаючи на те, що Зеленський підписав його ще через місяць, 21 квітня, всього на ухвалення закону пішло більше року — що саме по собі наводить на певні роздуми. При цьому фінальне голосування за закон, у повторному другому читанні та загалом, не було одноголосним. «За» проголосували 248 депутатів, «проти» один, ще 71 депутат не голосували.

Джедаєм виступив депутат перейменованої депутатської групи «Платформа за життя та мир», ексмер Лисичанська та колишній регіонал Сергій Дунаєв. Як міський голова Дунаєв запам’ятався організацією роботи пересувного крематорію, в якому спалювали бродячих собак. Також у біографії цього «борця з космічним злом» є участь в організованому злочинному угрупуванні, яке займалося рекетом, стосунки з дочкою тодішнього міністра енергетики Юрія Бойка та, вишенька на торті, тісні контакти з бойовиками ДНР. Дивно, як такий персонаж досі не сидить, до того ж є народним депутатом. Воістину, Україна вражає своєю толерантністю.

Не голосували за закон принципово або через відсутність у залі з-поміж тих депутатів, чиї імена на слуху: запорізький слуга народу Геннадій Касай, п’ятий президент України Петро Порошенко, його соратники по фракції Ахтем Чийгоз, Мустафа Джемільов та Іванна Клімпуш-Цинцадзе, Юлія Тимошенко із Сергієм Тарутою, вже згаданий Юрій Бойко та вся його фракція, включаючи запорожця Володимира Кальцева, а також соросята Рудик та Железняк із фракції «Голос».

Згідно із Законом, до символіки російської імперської політики належать:
– пам’ятники, присвячені особам, які займали керівні посади в органах влади та управління, політичних організаціях, партіях, збройних формуваннях державних утворень Росії та брали участь або сприяли реалізації Російської імперської політики;
– пам’ятки, присвячені особам, які публічно підтримували, глорифікували чи виправдовували російську імперську політику, закликали до русифікації чи українофобії;
– назви географічних об’єктів та об’єктів місцевої топонімії на честь вищезгаданих осіб або назви на честь російських міст та інших географічних, історичних та культурних об’єктів РФ;
– прапори та гімни державних утворень Росії. Згідно із законом, органи державної влади та місцевого самоврядування мають вилучити з публічного простору пам’ятники, присвячені особам, причетним до реалізації російської імперської політики, а також перейменувати вулиці, площі, парки, сквери, що містять географічні об’єкти та символіку російської імперської політики.

Юридичні особи, політичні партії та інші об’єднання, що мають у назві чи статутних документах символіку Російської імперської політики, повинні протягом місяця з дня набрання чинності законом привести свої установчі документи, найменування та символіку у відповідність до закону.

Крім цього, географічні об’єкти, що мають русифіковані назви – зокрема, Южный, Северодонецк, Южноукраинск – мають привести свої назви у відповідність до українського правопису або повернути історичну назву.

Закон набуде чинності через три місяці від дня опублікування. За цей час Кабмін має підготувати нормативну базу для реалізації його положень.

Ти пам’ятаєш, як все починалось?

Як масована кампанія антирадянська та антиросійська чи, говорячи сучасною мовою, антиімперська та антиколоніальна діяльність розпочалася в незалежній Україні ще за Ющенка – з визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом, героїзації Бандери, створення Інституту національної пам’яті та інших схожих кроків.

Заперечувати ці акти немає сенсу з огляду на оформлення їх законом і можливість отримати кримінальне переслідування за такі дії. Проте варто визнати: мало хто читав біографію в’язня Заксенхаузена, вивчив хоча б за допомогою Вікіпедії історію масового
голоду та інші факти, визнані в Україні як незаперечні. Це вкотре підтверджує, що маніпулювати масовою свідомістю дуже легко — що й відбувається у світі повсюдно, а в доведеній до худобоподібного стану Росії набуло рис середньовічного мракобісся.

Як би там не було, новації Ющенка практично не вплинули на топоніміку. Зовсім інша ситуація склалася за Порошенка. Добре набивши кишені та налагодивши процес заробляння на державі, п’ятий президент почав замислюватись про те, з яким багажем прийде на чергові вибори. Так виникло триєдине гасло «армія, томос, мова» та закон про декомунізацію. Актуальність цих векторів розвитку, націлених на ще більше дистанціювання від Росії та найгірших проявів радянського минулого, не підлягає сумніву. А ось у щирості намірів того ж таки Порошенка та цілої плеяди виконавців є великі сумніви — так само як і в їхній компетентності.

На прикладі Запоріжжя

Виконуючи закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів…», запорізькі декомунізатори прямо порушили норму закону,
яка забороняла змінювати топоніми, названі на честь борців із німецько-фашистськими окупантами. І якщо радянських генералів і маршалів, обласканих системою, не дуже й шкода, то, наприклад, героїв Сталінграда шкода по-справжньому. Просто тому, що ці люди боролися за свою батьківщину так само героїчно, як сьогодні борються українці за Україну і, до речі, пізніше саме вони у складі армії Чуйкова звільняли Запоріжжя.

Зрозуміло, що залишити у назві вулиці слово «Сталінград» декомунізатори не могли апріорі, але замість, скажімо, вулиці Героїв битви на Волзі, запорожці отримали вулицю Шкільну. Ну, таке.

Ще більшу «компетентність» декомунізатори виявили, коли перейменували вулицю Муравйова на вулицю Зоряну. Причина в тому, що декабриста
Микиту Муравйова переплутали з царським офіцером та більшовицьким садистом Михайлом Муравйовим. Уникнути помилки можна було б, якби подивилися на назви сусідніх вулиць — Пестеля та Рилєєва — але цього, як бачимо, не сталося.

Впевнений, детальний аналіз виявив би ще багато помилок різного рівня, але сьогодні це вже не на часі. Російське військове вторгнення однозначно поставило Україну перед вибором — зберігати в топоніміці маркери російського світу або позбутися їх раз і назавжди. Відповідно, закон про деколонізацію повністю розв’язує руки щодо зачистки топонімів від будь-якого зв’язку з радянським минулим і Росією. Але робота має бути
колосальна і впевненості в тому, що її зроблять якісно, немає. Судіть самі.

Як обирають героїв

Ще в першу кампанію перейменувань у багатьох постало питання, чому удостоївся честі бути відбитим у міській топоніміці Сергій Синенко. Ті, хто заперечував це рішення, сумнівалися у його революційних заслугах, спираючись на загадкові обставини його загибелі і той факт, що однією з версій розслідування було самогубство.

Як би там не було, в даному випадку містечковість програла чітким класичним критеріям для вибору найменувань через те, що 21 листопада 2014 року Синенко посмертно був удостоєний звання Героя України.

Інший свіжіший приклад викликає дещо більше запитань. У березні цього року дві вулиці у Запоріжжі було перейменовано на честь загиблих майора поліції Максима Здоревського та офіцера-розвідника Івана Лещенкова. Здоревський загинув під час обстрілу ракетами гуманітарної колони у вересні минулого року. Вочевидь загинути за батьківщину, загинути при виконанні службового обов’язку вже подвиг, і применшити
це неможливо. Але чому саме Здоревський удостоївся цієї честі, а не будь-хто інший із сотень загиблих на фронті запорожців, питання відкрите. І таке питання не виникає,
наприклад, у випадку з Героєм України Богданом Завадою.

А от у випадку з Іваном Лещенковим вийшло зовсім дивно. Замість того, щоб увічнити пам’ять, назвавши вулицю прізвищем загиблого, використали його позивний. В результаті вулиця, яка сусідить із улицею Лобановського та стадіоном «Славутич», стала Фанатською.

Очікується велика робота

У Запоріжжі 1371 вулиць, провулків, проїздів та проспектів. Топонімів, що відображають російські міста та інші географічні назви, просто темрява. Трохи менше, але також чимало власних назв, пов’язаних з діячами мистецтва та культури — російських і радянських. Вистачає військових діячів, включаючи Багратіона, Кутузова, адміралів Нахімова, Ушакова та Макарова. Як вчинять у кожному окремому випадку запорізькі депутати та комісія з перейменувань, залишається загадкою. Але зауважимо: важливо розуміти, наприклад, що вулицю Байкальську названо на честь озера на території РФ, а не однойменного солодкого газованого напою, Біломорську
— на честь гулагівського будівництва, а не однойменних цигарок, та й Бородінська — це не про житній хліб, посипаний кмином.

Як рекомендації можна запропонувати перейменувати вул. 8 Березня на вулицю 14 лютого, або навіть Хеллоуїна, Єрмолової — на вулицю дівчини Бонда Ольги Куриленко
(родом із Бердянська), Крилова — на Подерв’янського, а Єрмака — на Єрмака з ОП. Станіславського з легкістю може замінити Притула, Шишкіна — Бенксі, а вискочку
Сєдова (задумав підкорити Північний полюс до 300-річчя дому Романових і занапастив купу людей) — скажімо, Ніцше (у нас на цій вулиці психіатрична лікарня, а знаменитий філософ останні десять років життя був не в собі). Словом, простір для творчості у депутатів буде колосальний, тож можна чекати на прояви їхніх топонімічних талантів з нетерпінням.

Якщо ж серйозно, то хочеться, щоб підхід до справи був максимально зваженим, а в комісії з перейменувань не було випадкових і малоосвічених людей. Тому що назви вулиць так само визначають місце існування, як і розбитий асфальт і повсюдне сміття, які ми маємо в Запоріжжі сьогодні. І вони ж впливають на світогляд — що, мабуть, важливо не менше.