Олексій Копитько
Головний підсумок останніх днів: не озвучено лише політичне рішення щодо західних літаків. Це рішення нам конче необхідне. Здійснення цього рішення нам допоможе не зараз, але на наступному етапі бойових дій – точно. Здобування F-16 – це результат колективних зусиль: політико-дипломатичних та військових.
Фіналізація F-16 – це результат політикодипломатичного ралі президента України. Маршрут усі бачили. Навіть із суто технічної точки зору – це серйозний виклик та позамежне навантаження. До цього був тур прем’єр-міністра в Європі та за океаном. Міністр закордонних справ виконує свою роботу. Міністр оборони – свою. В історії української зовнішньої політики нічого подібного і близько не було.
Вся ця активність базується на стійкості народу та сил оборони. Без цієї основи нічого не було б. Загалом це доросле колективне досягнення. Той випадок, коли шанс створили та використали.
Тепер на якийсь час перша скрипка – у військових. Щоб ми як країна піднялися на новий рівень, потрібен результат. Але поспіхом, без належної готовності результату не буде. Тому – військові рішення ухвалить Генштаб.
Робота на цей результат вже триває. Завдання політикодипломатичної складової – награвати по ходу, ловити вікна можливостей для посилення оборони та готувати наступні результати на осінь – кінець року.
На чому сфокусується Міноборони
Чим займатимуться військові, ми скоро побачимо. Вже виникають питання, а на чому після літаків політично сфокусується Міністерство оборони?
По-перше, нікуди не дівається завдання підтримувати горіння та нагнітати температуру у відносинах із партнерами. Потрібно збільшувати обсяги. Треба забезпечувати стійкість – ремонт, обслуговування, виробництво та підготовка військ.
Найближчий тиждень у цьому плані – божевільний. Окрім чергового Рамштайну (онлайн) буде дуже інтенсивна двосторонка. Сюди ж – рухи тіла по НАТО. Якщо остаточне доленосне рішення ухвалять не у Вільнюсі-23, а у Вашингтоні-24, драми не буде. Але за умови: якщо після Вільнюса буде ясність та зростання практичної допомоги. Атмосфера недомовленості та тупцювання на місці завдадуть шкоди Альянсу.
По-друге, зараз мільярд поточних контрактів, треба супроводжувати та розвивати. У тому числі – особливий наголос на українському виробництві. Плюс гуманітарне розмінування в тилу, якого раніше торкалися лише побіжно.
А зараз працює 200 команд демінерів у системі Міноборони. І готується нарощування обсягів. «Світовий досвід» останніх десятиліть нам не підходить через непорівнянні масштаби. Ми не можемо розмінувати територію 100 років. Встане економіка. Оптимальний підхід – творча адаптація досвіду, здобутого після Другої світової війни.
По-третє, стоїть завдання переглянути та відбудувати всі процеси через призму захисту життя військовослужбовця. Це стає основним пріоритетом. Захист життя має бути комплексним. Від форми, що не плавиться, медицини до ситуаційної обізнаності на полі бою, підготовки солдатів та її якості, логістики тощо.
І завдання це непросте. Бо десь потрібна швидкість, а в тебе цвяхами (законом!) на рівні процедур вбито терміни. Тобі потрібна якість, а зустрічний критерій – найнижча
ціна. Тобі потрібні цифрові рішення, але таке регулювання, що простіше якусь корисну річ не помічати, ніж намагатися легалізувати під час війни. Робота з кадрами – це окрема пісня. І т.д. Ну, і прикладних завдань багато. Наприклад, міністр оборони на зустрічах із усіма колегами просить медеваки.
Війна багато чому вчить
Найлобовіший урок війни – війна в нашій державі лише на рівні регулювання не передбачена. Тому багато чого працює через зусилля волі. Або не працює там, де немає волі.
Суміжний урок – якщо в тебе в країні війна, це не означає, що партнери різко почнуть входити у твоє становище. Можливо якраз навпаки. У них війни немає. І в цьому треба якось борсатися. Тому що від цього може залежати чиєсь життя.
Поки ми ремонтуємо на ходу автомобіль, що горить та мчить по краю прірви, стоїть завдання не тільки вирулити, а й у процесі руху осмислити, якою буде оборонна доктрина після перемоги.
Це стосується всіх сфер – від підходів до військового обліку, формування резерву, військової освіти до військовопатріотичного виховання та ін.
Щодо грошей
Власних грошей вести війну Україна не має. Заяви про те, що «на оборону у квітні виділили півтрильйона», це напівправда. Правда в тому, що бюджет 2023 року затверджувався з розумінням нестачі ресурсів на оборону. Це не секрет. Це нормально для війни. Спланувати доходну частину бюджету до кінця року зі зрозумілих причин можна було лише приблизно (як мінімум – треба було ще зиму під обстрілами пройти).
Тому виходили з того, що бюджет переглядатиметься. Ось його переглянули (і ще переглянуть) на основі актуальних даних. Гігантська нестача коштів стала трохи меншою. Але ситуацію концептуально не змінює.
Оскільки якщо подивитися на потреби, які генерує Генштаб, то бюджет виглядає декоративним. Нам не те, що всього бюджету країни, нам кількох ВВП не вистачить, щоб закрити побажання Генштабу.
Вся ця дефіцитна конструкція не накрилася мідним тазом, тому що є компетентна підтримка прем’єра та конструктивна робота Міноборони з Мінфіном. Також є тісна взаємодія із профільним комітетом Верховної Ради.
Загалом система налаштовується, але вирулювати часто допомагає кваліфіковане ручне управління. Це не привід гордості, але так є.
По-друге, внутрішніх ресурсів будувати майбутню оборону також немає. Я регулярно читаю спеціалістів, які дають рекомендації щодо грошей. Але у багатьох є методологічна вада – вони не знають цифр і/або не розуміють масштабу. А також не в змозі притулити ці цифри до шкали часу.
Орієнтиром був вихід у 2022 році на чисті 3% ВВП на оборону плюс низку додаткових заходів (реформа закупівель, наведення ладу з активами тощо).
А тепер для порівняння. З лютого 2022 року на цілі розвитку ми вже зібрали військову допомогу приблизно за 30-35 років при найбільшому бюджеті. Відчуваєте різницю?
Якщо порахувати непряму допомогу (отримуємо до бюджету закордонний грант – платимо вчителям зарплату – вчителі споживають – сплачуються податки – податки витрачаємо на оборону), то надходження за рік із цим мультиплікатором значно перевершать фінансування розвитку за весь період незалежності.
Тобто, з одного боку, обсягів допомоги вкрай недостатньо для війни, ми боремося за більше. З іншого боку – це неймовірні за нашими мірками обсяги. Тому з самого початку левова частка зусиль Міноборони була спрямована на розширення цього потоку ззовні. Інакше ми закінчилися б минулої весни. І ось тут на нас чекає сувора
реальність.
Після перемоги
Після Перемоги ми не матимемо грошей, щоб самостійно модернізувати свою оборону за викликами і в адекватні терміни. Так, витрат буде менше, ніж у активну фазу війни. Але їх має бути значно більше, ніж раніше.
Щоб виділяти якийсь стерпний обсяг ресурсів через бюджет, нам потрібна економіка разів у 5 більше. Як збільшити – гадки не маю, для цього є спеціально навчені люди. Але навряд це можна зробити швидко.
Так чи інакше, пріоритетом №1 буде збереження порівняльного із завданням обсягу зовнішньої допомоги. Заділ для цього діалогу дуже непоганий. Але маємо показати і захистити модель сектора оборони, яку ми хочемо, і вплести її в європейський контур безпеки. Не факт, що наше бачення та бачення партнерів співпадуть.
Далі. Ми розуміємо, що держава різко збільшить соціальні витрати, пов’язані з подоланням наслідків війни. Наприклад, далеко не всі демобілізовані ветерани зможуть повернутись на своє робоче місце. Бо ж самого місця може не бути, а нове створити не встигнуть. Це не питання Міноборони, але це довгостроковий інтерес Міноборони. І на це іншим відомствам знадобляться ресурси та/або структурно-нормативні зміни.
Також після Перемоги постане питання скорочення вже створених військових структур. Так як у гарячці війни спрацьовує підхід «є завдання – створи структуру/військову частину». Після перемоги Рада встановить законом чисельність ЗСУ та інших сил оборони, і розпочнеться оптимізація. А з нею – конфлікти. Тому що нерідко оптимізуватимуть справжніх героїв.
Усю цю красу треба розібрати та зібрати в якусь наближену до реальності модель із поправками на невідомість. Словом, роботи вистачить, але вовка боятися, в ліс не ходити. А нам після рашистів жодні вовки не страшні.
