Андрій Бартиш
Сьогодні створений після Другої світової війни міжнародний порядок перебуває на межі розвалу. Китай, Іран та Росія намагаються провести глобальні зміни та трансформації однополярного світу в нову систему міжнародних відносин. Росія стала детонатором конфліктів та хаосу з метою руйнування колишнього міжнародного порядку. Активна фаза цих дій розпочалася у 2014 році.
США з приходом Дональда Трампа переорієнтує стратегію збройних сил із протистояння Росії на Китай, що відкриває для Москви серйозне вікно можливостей у геополітичному трикутнику РФ – США – КНР, якщо Путін прийме бік американців.
У Вашингтоні усвідомлюють, що зможуть дозволити собі вести протистояння на два фронти, а отже, будуть змушені шукати розв’язку по Україні, щоби звільнити ресурси для конфлікту в Азії. Саме тому путінський режим усіма силами намагається вибудовувати свою гру, нав’язуючи США власні умови. Це, за розрахунками Кремля, може дозволити уникнути економічного краху та військової поразки у війні з Україною, при цьому слід розуміти, що головною перепоною на цьому шляху є Китай.
Китайська сфера інтересів
Військове планування, зафіксоване у документах Пентагону, підтверджує пріоритет Тайваню. США мають намір запобігти його возз’єднанню з Китаєм за будь-яку ціну, розглядаючи цей сценарій як єдину реальну загрозу своїй глобальній гегемонії. Європа та Близький Схід відходять на другий план – Вашингтон розраховує, що союзники візьмуть на себе більшу частину зобов’язань щодо стримування Росії, Ірану та КНДР. Це сигнал: Америка готова приймати ризики у цих напрямах, щоб сконцентруватися на стримуванні Пекіна. У цьому контексті очевидно, що адміністрація Трампа шукатиме можливості для розрядки відносин із Москвою.
Кісінджерівський принцип «розірвати зв’язку Москви та Пекіна» стає ключовим завданням трампістів, які намагаються побудувати прагматичний діалог з Росією, пропонуючи їй роль «третього гравця» у майбутньому багатополярному світі. Для Росії цей момент – не привід для ілюзій, а лише можливість вичавити максимум із ситуації. Завзятість Путіна у війні з Україною дуже скоро позбавить його цієї можливості. Трамп діє швидко: він розуміє, що тривалий конфлікт у Європі невигідний Америці.
Це саме той момент, коли Росія може зіграти на розбіжностях в американських елітах, витісняючи з рівняння прихильників антиросійської політики та змушуючи США до прагматичних рішень. Але головне питання в тому, що Путіну потрібно робити вибір між Китаєм та США. Чи зможе Кремль впоратись з цим завданням і отримати максимум вигоди, не втрачаючи національних інтересів, у багатьох політиків уже викликає великі сумніви.
Зустрічний хід Китаю
Асиметричні відповіді нерідко змінюють архітектуру світового геополітичного протистояння в багатополярному світі, що зароджується. Пекін зумів і встиг заблокувати угоду BlackRock щодо купівлі портів на Панамському каналі, тим самим не тільки запобіг укріпленню американського контролю над однією з ключових логістичних артерій планети, але й позначив новий рівень протистояння – силову відповідь на фінансову та політичну експансію. Таким чином КНР обнулили гучну геополітичну перемогу Трампа.
Панамський канал – це понад 5% світової торгівлі. Його контроль – це контроль над ланцюжками постачання, вплив на глобальні ринки та можливість у будь-який момент перекрити чи обмежити потоки вантажів. Якби BlackRock вдалося провернути угоду, це дало б Вашингтону додаткові механізми тиску на Китай, особливо в умовах торгових воєн та протидії у Тайванській протоці. Звідси курс на те, щоб не допустити реінтеграцію Тайваню.
Раніше Панама заявила про намір вийти з меморандуму про співпрацю з Китаєм у рамках ініціативи «Пояс та шлях» – очевидно, під тиском США. Проте відмова у продажу портів показує, що навіть лояльність місцевої влади до Вашингтону не дає США безмежної свободи у регіоні. Пекін ясно дав зрозуміти: якщо Китай вкладається у глобальну інфраструктуру, він не дозволить її так просто віддати конкуренту.
Цей крок має кілька важливих смислів. По-перше, він показує, що Китай готовий захищати свої економічні інтереси не просто дипломатичними умовляннями, а й конкретними діями. Якщо раніше Пекін обмежувався демаршами та офіційними заявами, то тепер він задіює механізми, які безпосередньо впливають на стратегічний баланс.
По-друге, це удар по архітектурі американської фінансової гегемонії. BlackRock – це не просто інвестиційний фонд, а ПВК, що тісно пов’язана з американським істеблішментом, з доступом до конфіденційних даних, впливом на глобальні ринки та санкційні механізми. Вплив таких корпорацій виходить далеко за межі фінансових угод – вони формують систему, за якої США можуть контролювати потоки капіталу, ресурсів та логістики по всьому світу.
По-третє, Китай відповідає Вашингтону його ж методами. США протягом останніх років використовували санкції, тиск на партнерів, обмеження китайських компаній у стратегічних галузях – від напівпровідників до суднобудування. Тепер Пекін грає на випередження. Це прецедент, який стане новим стандартом у боротьбі за стратегічні активи. Тепер США доведеться враховувати, що спроби економічної експансії зустрічатимуть не просто обурення, а жорстку протидію.
