Юрій Мацарський
Чому на мешканців сектору Газа не чекають ніде в арабському світі? На це питання є кілька простих відповідей.
«Ти тримаєш сторожового собаку на ланцюгу у дворі, а не у своїй спальні. Тому що вона має загрожувати твоїм ворогам, а не твоїм дітям. Для наших сусідів ми – це злі собаки, які мають бути під боком у Ізраїлю, а не в їхніх будинках», – по-східному образно пояснював водій Махмуд небажання єгиптян відкрити прикордонний перехід Рафах та впустити на свою територію караван біженців із сектору Газа.
Єгипет
Президент Єгипту Мухаммед Мурсі, який прийшов до влади в результаті революції 2011 року, був вихідцем з ісламістського руху «Брати-мусульмани», а ХАМАС, що правив у Газі, був спочатку палестинським крилом єгипетських «Братів». Але навіть близька ідеологічна спорідненість єгипетського президента з правлячою верхівкою сектору Газа не змогла змусити Каїр відкрити кордони для палестинських біженців. Якщо навіть Мурсі не наважився пустити до своєї країни палестинців, то від нинішнього єгипетського президента Абдул-Фаттаха ас Сісі ніхто на це і не чекав. Сісі, який прийшов до влади у 2013 році за підсумками перевороту, відправив свого попередника за ґрати, а діяльність «Братів-мусульман» заборонив. Пізніше суд, повністю контрольований єгипетським урядом, засудив Мухаммеда Мурсі до страти за державну зраду.
У вироку йшлося про те, що повалений президент діяв на користь низки іноземних організацій, які нібито мали намір підкорити собі Єгипет. Серед цих організацій згадувався і ХАМАС. І хоча останні роки Каїр явно пішов на зближення з владою в Газі, це зближення ніяк не позначилося на готовності єгиптян відкрити КПП Рафах для палестинців. Навіть у відносно мирні часи його відкривали лише на кілька тижнів на рік, а отримання дозволу на його перетин від міграційних служб Єгипту могло затягтися на місяці.
Частково це пояснюється тим, що Рафах з’єднує сектор Газа з Північним Сінаєм – найнеспокійнішим регіоном Єгипту. Ще в 1950-і роки пустельний півострів, який погано контролюється владою, став притулком для ізгоїв усіх мастей, починаючи від контрабандистів і закінчуючи регулярно оголошеними поза законом ісламістами.
Проти останніх Єгипет веде війну вже 11 років – починаючи з Арабської весни. На Синаї регулярної армії протистоїть строкатий альянс джихадистів, до якого входять бойовики аль-Каїди та Ісламської держави, які опинилися під забороною «Брати мусульмани», представники місцевих бедуїнських племен та багато хто ще. Очевидно, що в Каїрі розуміють: переберись бойовики ХАМАС через відкритий кордон на Сінай, вони швидше стануть на бік ідеологічно близьких їм повстанців-джихадистів, аніж на бік офіційної влади.
Водночас, потенційні економічні проблеми від відкриття кордонів безперечно лякають Сісі та його уряд більше, ніж можливе поповнення загонів джихадистів бойовиками ХАМАС.
Йорданія
На схожій позиції стоїть і керівництво Йорданії. Королівство Йорданія не має спільного кордону з сектором Газа, зате має з іншою палестинською територією – Західним берегом річки Йордан. Теоретично Ізраїль міг би організувати коридор для мешканців Гази до Західного берега, а звідти вони могли б потрапити до Йорданії. Король Абдалла Другий заявив: «Думаю, я можу говорити зараз не лише від імені уряду Йорданії, але ще й від імені наших єгипетських друзів: жодних біженців у Йорданії та жодних біженців у Єгипті… Це та ситуація, яка має бути вирішена всередині Гази та всередині Західного берегу. Ви не можете перекладати її на чужі плечі», – однозначно висловився монарх.
У йорданської монархії взагалі історично дуже складні стосунки з палестинцями загалом і з біженцями зокрема. Після Першої світової війни територія нинішньої Йорданії стала частиною так званої «Підмандатної Палестини» – квазі-державного утворення, керованого Великою Британією. У 1946 році Йорданія здобула незалежність, а територія Підмандатної Палестини, що залишилася в підпорядкуванні британців, мала бути розділена між єврейською і арабською державами.
Цей поділ, за великим рахунком, не відбувся досі – реально незалежної палестинської держави все ще не існує. Частина території, відведеної під палестинську державу. Західний берег річки Йордан разом із Єрусалимом – була під керуванням йорданської монархії з 1949 по 1967 рік. Контроль над ними йорданці втратили внаслідок програної Ізраїлю Шестиденної війни, у багатьох жителів регіону все ще залишалися йорданські паспорти.
В результаті відмінності між палестинцями та йорданцями виявилися настільки розпливчастими, що дозволили правим ізраїльським політикам та їхнім союзникам у США та Європі говорити про те, що Йорданія і є та сама арабська палестинська держава, яка мала з’явитися після поділу британських підмандатних територій. Адже Йорданія в уявленні Ізраїлю – це і є палестинська держава, а отже, палестинці мають жити саме там.
І це при тому, що стосунки між палестинцями та власне йорданцями ніколи не були безхмарними. Серед багатьох палестинських рухів і фракцій, що знайшли притулок в Йорданії, були й ті, що закликали до повалення йорданської монархії як надмірно м’якої і поступливої по відношенню до Ізраїлю. Протистояння між йорданською армією та палестинцями тривало близько півроку і спочатку йшло зі змінним успіхом. Палестинцям у якийсь момент навіть вдалося взяти під свій контроль частину території
Йорданії. Багато в чому це сталося завдяки тому, що на їхньому боці воювало кілька тисяч солдатів та офіцерів регулярної сирійської армії, які зняли зі своєї форми сирійські шеврони та пришили символіку палестинських угруповань – такі собі «народні армії ЛНР і ДНР», але з близькосхідним колоритом. Зрештою, йорданська армія перейшла в наступ і змусила палестинців піти на мирову.
Йорданська влада вимагала від усіх озброєних угруповань залишити територію країни. Палестинцям дозволили піти до Сирії, а звідти – до Лівану, взявши з собою техніку та озброєння. Слідом за бойовиками до сусідніх країн вирушили від 100 до 150 тисяч палестинських біженців, не пов’язаних із терористичними групами.
Сирія
Ну, а що ж сирійці? Можливо, режим Башара Асада готовий буде прийняти у себе мирних жителів Гази? Тим більше що без палестинців його династія могла б і не відбутися. Справа в тому, що провальною операцією переодягнених сирійських військових у Йорданії командував батько нинішнього сирійського президента Хафез Асад. У 1970 році саме він був міністром оборони Сирії і, цілком імовірно, міг би поплатитися за йорданську поразку посадою, свободою, а то й життям. Але Асад старший не чекав, коли за ним прийдуть. Він зіграв на випередження, повалив уряд, у якому сам і перебував, і став новим главою держави.
У цій якості він був безкомпромісним борцем за палестинську справу всі тридцять років, проведені в президентському кріслі, і передав свою безкомпромісність синові Башару, який став на чолі держави після смерті батька в 2000 році. Недоброзичливці кажуть, що агресивна пропалестинська та антиізраїльська риторика, яка часом переходить у відвертий антисемітизм – це не щире переконання, а продумана тактика Асадов, одна з головних основ їхньої легітимності.
Справа в тому, що Асади – алавіти, представники невеликої закритої секти, віровчення якої є вигадливою сумішшю шиїтського ісламу, гностичного християнства та грецької філософії. Для арабського світу та для Сирії зокрема, де мусульмани-суніти становлять більшість населення, алавіти – це небезпечні віровідступники. Щоб представники цієї секти могли утримати владу в країні, де на них дивляться чи не як на ворогів ісламу, їм потрібне нерелігійне, але при цьому дуже важливе джерело легітимності. І це джерело Асади знайшли у все ще дуже популярній в арабському світі ідеї знищення Ізраїлю. І Хафез, і Башар за будь-якої можливості виставляли себе захисниками мусульманського світу від єврейської загрози, що нібито нависла над ним.
Разом з тим, непримиренна антиізраїльська позиція Асадів ніяк не полегшує становище сотень тисяч палестинських біженців, які вже живуть у Сирії. Ані цим біженцям, ані їхнім народженим у Сирії дітям і онукам не дають сирійське громадянство. Вони живуть окремо від сирійців у своїх поселеннях та кварталах. Загалом, сирійська влада робить все, щоб палестинці не відчували себе в Сирії як вдома. Робиться це цілком усвідомлено – режим Асада терпить цих людей у своїй країні лише тому, що їхнє вигнання загострить і без того не найкращі стосунки з арабським світом.
Після початку в Сирії громадянської війни у 2011 році близько 160 тисяч місцевих палестинців із приблизно 500 тисяч, які жили на той момент у країні, змушені були залишити свої будинки та шукати притулок у спокійніших регіонах чи сусідніх державах, тобто стали біженцями вдруге. Рахунок жертв сирійської війни серед палестинців йде на тисячі. Причому серед цих жертв чимало і тих, хто був вбитий сирійською армією чи спецслужбами за підозрою в причетності до повстанських угруповань.
У війні, яка дуже швидко набула характеру міжрелігійної, для того, щоб викликати підозри сил режиму, часто досить було бути мусульманином-сунітом. І тому палестинці, які в переважній більшості саме суніти, неодноразово ставали жертвами полювання на відьом.
Ліван
Схожий сирійський режим дискримінації палестинських біженців діє й у Лівані. Тамтешні палестинці теж живуть окремо від корінного населення, теж не мають права на отримання громадянства і теж суттєво обмежені у доступі до матеріальних та соціальних благ. І це не дивно – країна з 1976 по 2005 рік була під сирійською окупацією і окупанти принесли з собою свої порядки.
Більше того, вторгнення сирійської армії до сусідньої країни проводилося під приводом приборкання палестинських бойових груп, неконтрольована діяльність яких стала одним із головних чинників початку в 1975 році громадянської війни в Лівані. Таким чином, Хафез Асад примудрився виступити як на боці палестинців у Йорданії, так і проти них у Лівані.
