Днями виповнилось чотири роки з дня окупації російськими військами Енергодару та його містоутворюючих підприємств. Очільник Енергодарскої військової адміністрації Дмитро Орлов розповів про те, як відбувалась окупація міста-супутника найбільшої в Європі атомної станції, як потім, містяни, покинувши рідні домівки, самоорганізовувались на новому місці, і як живуть і разом виборюють Перемогу сьогодні.

– Як мер і як енергетик, який багато років пропрацював на ЗАЕС і усвідомлював загрозу, яка виникає у зв’язку з окупацією, ви були організатором блокпостів, які намагалися не допустити військову техніку до міста та його основних об’єктів. Як відбувалося захоплення, опір окупації мешканців міста?

– Кожен кінець лютого, кожен березень виникають рефлексії з приводу окупації. Спочатку був дуже динамічний період спротиву їй, потім пригнічена атмосфера після того, як окупанти зайшли до міста.

Згідно з міжнародним правом атомна станція не є об’єктом військової агресії при міжнародних військових конфліктах. Цю конвенцію ратифікувала навіть Росія. Тобто ми сподівались, що вони, принаймні, будуть дотримуватись хоча б тих міжнародних документів, які самі ратифікували. В нас був цілий тиждень, впродовж якого ми мали  зрозуміти, що окупації не уникнути. Бо вже був взятий Мелітополь, росіяни увійшли до Херсона, окупували навколишні населені пункти.

Незважаючи на те, що спротиву майже ніхто не чинив – зважаючи на велику перевагу ворога в техниці й живій силі – всі були налаштовані на те, що окупанти не будуть заходити в Енергодар, не будуть його обстрілювати. Ми розраховували, що це буде найбезпечніший куточок, де бойові дії, відповідно до міжнародних договорів, не будуть проводитися активно. Додатково цьому сприяло географічне становище міста, яке по суті віддалене від основних магістралей – до нього веде лише одна шосейна дорога.

Ми вважали, що займаємось своєю справою, забезпечуємо діяльність міста-спутника найбільшої атомної станції Європи. Але виявилось, що в окупантів зовсім інші плани. Хоча перший сигнал про це був, коли Путін наприкінці лютого оголосив, що Енергодар вже окупований, атомна станція окупована, хоча це ще не сталося. Тому ми вирішили створити блокпост на шляху росіян. Три рази ми виходили назустріч танкам, виключно цивільне населення, виключно з прапорами, без зброї. Останній раз вийшло близько 10 тисяч людей. І якщо в «Енергодарі» було 50 тисяч мешканців – враховуючи працівників станції, дітей, людей похилого віку – то в принципі 10 тисяч, це фактично все доросле населення, яке могло вільно пересуватись.

– Що найсильніше вам запам’яталося з тих днів?

– Найбільш тяжкий момент – це саме ніч окупації. Ніч 3 на 4 березня. Потім мені подзвонив начальник військової частини, яка боронила атомну станцію, і сказав, що вони вже не можуть чинити фізичний спротив, вони захоплені ворожими військами.

І що мені треба з’явитись на першу прохідну атомної станції. Російський генерал, який керував захопленням ЗАЕС, захотів зустрітися зі мною, з керівником станції і очільником поліції. Це було десь о п’ятій годині ранку. Якраз тільки припинились обстріли.

Психологічно було дуже важко, ми всю ніч не спали. І потім отакий дзвінок. Я зрозумів, куди їхати, але не зрозумів, навіщо. Але ж вирушив.

Ми йшли до блокпоста десь метрів двісті, з піднятими руками, з розстебнутими куртками, і всю цю дорогу відчували на собі чотири оптичних приціли з автоматичної зброї.

В таких умовах рекомендація від наших спецслужб була єдиною – виіжджати на підконтрольну Україні територію. Так, вони могли порекомендувати телефоном все, що завгодно, але, з іншого боку, ми розуміли, що гуманітарна складова та життєзабезпечення міста тільки в наших руках.

Окупанти розуміли, що не зможуть намалювати картинку, про те що взяли місто без єдиного пострілу, що їх щиро зустрічали. Розуміли, що самостійно вони навряд чи зможуть щось організувати. Енергодар – місто велике. Це не сільська місцевість, де один-два магазини все вирішують. В нас тільки по борошну потреба була приблизно 20 тонн на добу. Це велика фура.

А росіяни десь через два-три тижні привезли першу партію гуманітарної допомоги: 400 кг гороха, сіль і вода, хоча не зрозуміло для чого вода – з водозабезпеченням в нас все було в порядку. Тому ми продовжили свою діяльність по забезпеченню життєдіяльності міста.

Так як поліція перестала виконувати свої обов’язки, ми створили імпровізовану самооборону з працівників охорони станції, інших підприємств міста, які чергували, щоб виключити елементи мародерства, забезпечити правопорядок на вулицях міста.

В перші години зникла готівка з банкоматів, потім продукти, потім ліки, потім все. По хлібу виникла проблема, тому що дріжджі треба було доставляти з Запоріжжя. Але ми цю проблему вирішили – доставляли і по воді, і різними іншими шляхами, всіма правдами і неправдами. Тому по хлібу, в цілому, провалів не було. Більш складна ситауція виникла з ліками.

Коли стало зрозуміло, що навряд чи буде якась перспектива, бо логістика була вкрай обмежена, ми організували технічні колони з ліками, технічні колони з дизельним пальним, з бензином – для того, щоб забезпечити хоча б пожежені, швидкі, іншу критичну інфраструктуру.

Своєю чергою окупанти, усідомивши, що співпрацювати з ними ми не будемо, викрали мого першого заступника, Івана Самойдюка. До мене теж неодноразово приходили і висували різні вимоги щодо співпраці з ними.

Я ж відповідав, що зрадників ніде, навіть в Росії не люблять, а я давав присягу на вірність Україні і порушувати її не буду.

Наприкінці квітня, коли тиск спецслужб став таким, що загрожував життю, а до того ж з’явився так званий гауляйтер, колаборанти почали ділити владу, я виїхав на підконтрольну Україні територію. Тобто, по великому рахунку, нам вдалось утримати місто від гуманітарної катастрофи, аж до поки влада не перейшла повністю до росіян і їхніх поплічників.

– Чимало співробітників ЗАЕС відмовились співпрацювати з окупантами. Саме це стало причиною їхніх арештів та тортур? Як склалася їхня доля? Я знаю, що частина персоналу станції зуміла знайти застосування своїм професійним знанням та досвіду на інших станціях України.

– По атомній станції були такі випадки, коли навіть люди, яки мали родичів в Російській Федерації – бо це ж підприємство з певною трудовою міграцією через свою монопрофільність – проявили патріотизм, заявивши окупантам: ми вас тут не чекали і не хочемо, щоб ви взагалі тут були.

З 12 тисяч персоналу ЗАЕС приблизно 2 тисячі перепідписали контракт – звичайно, під тиском, бо бачили, як людей відводили до катівень і потім вони звідти не поверталися або поверталися з поламаними кінцівками.

Більшість працівників станції виїхала з міста. Хтось з висококваліфікованих фахівців пішов на інші атомні станції, підтримувати кваліфікацію. Хтось працевлаштувався за фахом на інші підприємства. У будь-якому випадку це той кадровий потенціал, який держава зможе використати, коли Енергодар буде звільнений і знадобиться відновлення роботи ЗАЕС.

– Ризики навколо ЗАЕС полягають у ймовірних перебоях із роботою системи охолодження енергоболоків, що може призвести до реалізації фукусімського сценарію. Наскільки, на вашу думку, окупаційна влада усвідомлює це? І чому їй так і не вдалося за весь час запустити станцію в роботу?

– Станція працювала аж до вересня 2022 року, генерувала єлектроенергію. Фізично її перепідключити, протягнути лінію електромереж, можна було, але росіяни не спромоглися.

А потім персонал під фізичним і психологічним тиском повиїжджав, не захотів співпрацювати. А персонал охолодження – це велика історія. Якщо немає людей, які знають, як той насос обслуговувати, як його відремонтувати, запустити, як обслуговувати ту чи іншу систему, то справа починає гальмувати. Бо не кожен, навіть маючи фахову освіту, може це робити. Тому, на мою думку, дефіцит кадрів зробив найбільш суттєвий внесок, негативний внесок, у безпекову ситуацію.

Друга проблема, яка з кожним роком все більше і більше вирісовується як основна, це деградація обладнання.

Обладнання, яке не працює, потребує обслуговування, підтримки в такому режимі, щоб його можна було запустити. Якщо воно вже 3,5 роки не працює, то відбуваються певні процеси. І навіть якщо воно формально в порядку, є на місці, то його запустити буває по різних причинах вже неможливо. Три з половиною років – це дуже великий термін.

І це враховуючи те, що якесь обладнання треба просто раз на 10 років повністю міняти, а воно має європейське або американське походження. Ну, як це зробити? Це дуже важко зробити.

Додамо сюди проблему Каховки і перебої зі штатним електропостачанням. Станція пережила 12 повних блек-аутів. Один навіть довжиною в місяць. Так, зараз Україна заради безпеки відремонтувала й підключила лінії «Феросплавна один». А взагалі там було п’ять ліній, які з’єднували атомну станцію з мережею.  А росіяни досить тривалий час вирішували це надскладне завдання за допомогою дизель-генераторів.

– Ви обрались на посаду мера у листопаді 2020 року. Які з ваших планів у цій якості Вам вдалося реалізувати до 24 лютого 2022 року? Про що як мер ви мріяли, але війна ці плани та наміри зруйнувала?

– Більшість планів війна перервала. Була дуже потужна соціальна програма. Ми хотіли перебудовувати стадіон, був розроблений проект, залишалось провести тендерну процедуру, і вже в квітні підрядники мали приступити до роботи. Також ми мали рацію по збудуванню льодової арени, навіть була домовленість, що на ній буде тренуватись спільна, з усіх українських АЕС, хокейна команда, діти будуть займатись фігурним катанням. Також хотіли реконструювати школу боксу. Ну і, безумовно, загальна ситуація зі станом житлово-комунального господарства, ремонтом електромереж в першому і другому мікрорайонах вимагала певних рішень. Крім того, працювала потужна підтримка переходу багатоквартирних будинків до ОСББ. За рік і два місяці майже половина будинків перейшли до цього формату.

– Розкажіть про свою роботу як голову міської військової адміністрації Енергодару, яку ви ведете сьогодні дистанційно, перебуваючи у Запоріжжі, про роботу Енергодарського гуманітарного хабу.

– Люди, які виїхали з Енергодару, на новому місці опинились в досить не захищеному стані. Тому постало питання, як їх захистити, забезпечити всім необхідним, надати житло, працевлаштувати, потурбуватись про їх дітей. Це великий перелік питань, які ми почали вирішувати разом з іншими представниками виконавчої і законодавчої влади. Спочатку орендували приміщення, потім налагодили співпрацю з міжнародними благодійними організаціями. До вересня 2022 року, коли окупанти заборонили будь-яке сполучення через Василівку, відправляли гуманітарні колони до Енергодара. Паралельно підтримували зв’язки з громадою на підконтрольній Україні території.

Сьогодні в Енергодара є три хаби – в Запоріжжі, Дніпрі й Києві, сумарно понад 10 тисяч енергодарців. По інших містах теж є наші городяни, тому раз на рік ми відправляємо їм поштою велику посилку з гуманітаркою. Останнім разом це було 2 тисячі наборів.

В Запоріжжі також ми організували роботу трьох дитячих садочків і двох освітніх просторів на базі Національного університету «Запорізька політехніка».

Загалом же, більшість нашої допомоги сконцентрована на підтримці наших військових. Це більше ніж 1 млрд гривень допомоги за всі роки війни. В 2025 році більше ніж 80 млн гривень було виділено на соціальну підтримку військових.

– Скільки енергодарців вступили до лав ЗСУ, захищає сьогодні Україну?

– Більше тисячі пішли боронити країну, понад сто з них, на жаль, загинули, пропали безвісти. Ми пишаємось всіма ними. Пам’ять про тих, хто загинув, назавжди в наших серцях. Їх портрети розміщені в холі нашого хабу. Щодо підтримки родин – ми докладемо всіх зусиль щоб підтримувати родини військових, діють відповідні програми, які фінансуються з міського бюджету. І це пріоритет нашої роботи під час повномасштабної війни. Ми велика сім’я, яка мріє про Перемогу і повернення до рідного дому.