Маланка традиційно відзначається 13 січня. Вона багата на давні обряди, фольклор і магію. Предки українців вірили, що напередодні Нового року на землю спускаються добрі та злі духи.

Старий Новий рік – це новорічне свято, яке відзначається за юліанським календарем. З 1901 до 2100 року різниця між григоріанським та юліанським календарями становить 13 днів і, відповідно до юліанського календаря, Новий рік випадає на ніч з 31 грудня (13 січня) на 1 січня (14 січня). Він є, по суті, історичним відлунням зміни літочислення. Відзначається у Росії, Білорусі, Україні, Казахстані, Грузії, Вірменії, Азербайджані, Сербії, Швейцарії та інших країнах світу.

Що святкують 13-14 січня?

Ще з дорадянських часів, коли Україна жила за неточним, юліанським, календарем, 13-14 січня відзначали кілька свят:

• 13 січня – свято на честь знатної римлянки Меланії (День Маланки), яка з юнацтва і до кінця свого життя йшла до Христа;
• 14 січня – свято на честь Василя Великого (архієпископа Кесарії Кападокійської), якого описують як аскета, богослова та вченого, автора кодексу чернечого життя;
• У цей же день відзначають перший день Нового року за старим стилем, тобто за юліанським календарем.

Старий Новий рік – свято за юліанським календарем, яке переплітається з церковними святами та українськими традиціями. З’явився він, коли 16 лютого 1918 року перейшли на григоріанський календар. Так, Новий рік за новим стилем стали відзначати на 13 днів раніше.

«Традиція святкувати Старий Новий рік склалася завдяки тому, що при переході на новий календар частина людей, особливо це стосується православних церков, відмовилися переходити на нього. І тому сталося, що з’явився «Старий Новий рік», — розповідає культуролог Євген Савісько. Окрім України, традицію святкувати.

Новий рік за старим календарем зберегли майже всі країни пострадянського простору.

«Тоді це називалося різдвяними святами. Цикл цих новорічно-різдвяних свят починався з Різдва Христового», – пояснює старший науковий співробітник інституту історії Національної академії наук України Геннадій Єфименко. Проте, деякі українці вважають, що святкувати Новий рік 14 січня – це радянська традиція. Таке твердження помилкове, каже культуролог.

«Якщо подивитися на історію, це йде з давніх дохристиянських часів. Він уже адаптувався під обрядовохристиянський календар», – каже Євген Савісько. Історик Геннадій Єфименко додає: радянська влада навпаки спочатку боролася із традиціями відзначати українські різдвяні свята.

«Саме ці народні традиції радянська влада хотіла скасувати. Дуже стежили, щоб, не дай боже, чи то до церкви не пішли під Різдво, чи то не пішли колядувати, чи то маланкувати. Якщо ж хтось сіяв, це вважалося проявом релігійності, і з цим боролися. Потім в 1924 році, коли побачили, що не виходить боротися, спробували перенести святкування за новим стилем», – розповідає історик.

Кримінальної відповідальності за святкування цих дат не було, але людей все ж таки залякували. Наприклад, чиновника, якого ловили на святкуванні Різдва, могли звільнити з посади. У простих працівників могли відібрати премію або теж звільнити. Ці переслідування закінчилися лише з розпадом СРСР.

Традиції на різдвяні свята та Старий Новий рік

Радянські силовики встигли «відпрацювати» так, що деякі українські традиції згодом загубилися, і тепер їх доводиться відновлювати за книжками. «Я відкриваю книгу 1898 року якраз по Старобільському повіту Харківської губернії, тобто це Схід України, де зазвичай на 90% українське населення. У ній йдеться: під Різдво Христове тутешні хлопці ходили колядувати та співали пісні», – зачитує історик Геннадій Єфименко.

Дівчата та хлопці водили по селу «козу» – друга чи подругу у кумедному вбранні. Самі вони теж перевдягалися в різні костюми, і компанією ряжених ходили по домівках з піснями та цілими виставами.

«Козу» робили так – вирізали роги з дерева, прив’язували людині хвіст, загортали в кожух волохатою частиною назовні, одягали шапку та водили по селу. Показували: дивіться, як вона брикається, якщо вона вам зустрінеться, вона вас зачепить», – розповідає Євген Савісько. Ряжену «козу» господарі будинків теж мали зустрічати віршами. Гостям дарували подарунки та запрошували до столу. За даними історика, у дослідницьких документах збереглися відомості про пісні, які ще 120 років тому співали під Новий рік.

«Під Різдво колядують, а під Новий рік маланкують. На Новий рік Маланка ходила, Василька просила: «Василько, мій батько, Пусти мене в будиночок. Я жита не жала, золотий хрест тримала, золоту кадильницю. Радійте, добрі люди, і вам Христос буде», – наводить приклад Геннадій Єфименко.

На різдвяні свята були інші традиції. Одна з них – ворожіння.

«Було заведено дівчатам ворожити на судженогорядженого. Тобто вгадувати імена майбутніх обранців. Вони підходили до першої ліпшої людини і запитували її ім’я. Або кидали чобіт через дім, і в який бік вказував нос чобота, то в тому боці наречений-ряжений дівчини, яка кидала чобіт, і жив», – каже Євген Сависько.

Одна із традицій, яку справді вдалося зберегти до наших часів, це посівання. Хлопці ходять вранці та сиплють зерно в будинках, бажаючи господарям щастя та добра. Вважалося, що якщо не почастувати хлопців, то рік буде безрадісним та неврожайним.

Засівати мають лише хлопці, дівчата не мають права це робити в жодному разі. Також бажано зробити це до сходу сонця. Вважається, що чоловік, який цього ранку першим увійде до будинку чи іншого приміщення, поділиться своєю силою протягом усього наступного року. Зерно, яким посівають хлопці, символізує початок, і його в жодному разі не можна викидати, каже повір’я.

«Зерно треба було або дати худобі, або навесні посіяти десь під деревом, бо воно священне. Мало того, знаю, що в деяких містах, коли люди хворіли, робили відвар із цього зерна та лікувалися ним», – каже Євген Савісько.