Мені майже п’ятдесят п’ять. І майже все своє життя я – у журналістиці. Першу замітку я написав до районки у кримському Джанкої ще малим школярем: ми прийшли до редакції на екскурсію, і завідувачка відділом листів, на прощання, кинула нам: якщо буде щось цікаве у школі, пишіть! І я написав: спочатку – про шкільний конкурс читців, потім – про захист міських голубів, котрих нещадно відстрілювали…
Про цвілий хліб та махінації на консервному заводі, про місцевих кактусоводів та клуб інтернаціональної дружби – міське життя, сповнене простих, але цікавих подій, давало непогану школу початківця. Тому і вибір шляху в дорослому житті не видавався особливо складним: або у медіа, або на сцену (бо і співати, і грати у місцевому драмгуртку теж було цікаво). Але відвідини на зимових канікулах замерзло-заскорузлої Москви (їздив до щукинського театрального), а потім – квітучого весняного Києва дозволили зробити правильний вибір: журфак!
Ну, а хто ж на журфаку не хоче стати тележурналістом? На другому курсі на відбір до телегрупи подалися під 80 однокурсників зі 120! Я теж спробував, хоча й не не дуже вірив: одразу після проб пішов до газетярів – туди, де знав, що і як робити, аби не втрачати час.
Узяли шістнадятьох, і мене також. І це видавалося тоді величезним авансом. як і багато разів потім, на старті різних інших проєктів, етапів життя, чи авантюрних задумів.
Студентське життя – веселе, особливо на зламі епох: адже саме на той час творчого становлення і професійного формування припала руйнація радянської системи, крах старих ідеалів, відкриття очей на жахи, що їх десятиліттями творила комуняцько-кадебістська свора. Особливо, коли ти до цього не лише свято вірив у прочитане, але й сам був активістом-комсомольцем у школі, та й на початках – в університеті.
Але тим, хто йде журналістським шляхом, Господь дарує унікальну здатність: швидко розбиратися у величезному масиві інформації, вибирати ключові речі і правильно їх оцінювати. Та й бурхливе столичне життя не дає часу на довгі роздуми: треба познайомитися зі студією на Хрещатику, треба показатися у редакції інформації, треба напроситися на справжню зйомку…
Це не було легко, як зрештою і в кожній професії навички – це важка праця, яка колись потім дає відчутний результат.
Через два роки навчання влітку їду на практику у Сімферополь, на обласну телестудію. Не можу сказати, що мене чекали з обіймами. Але тиждень походеньок-приставалок, вкупі з періодом редакційних відпусток зрештою дав мені можливість подивитися на справжній процес створення регіональних телевізійних новин зразка 1990 року: ранкове читання 4-х газет, телефонне спілкування із місцевими кореспондентами і зрештою формування 15 хвилинного випуску про те, скільки хліба/помідорів/картоплі зібрали, де які базари відкрили/закрили і таке інше.
Це була справжня робота «в полі» протягом двох місяців, яка по завершенню дала мені впевненість в тому, що це моє. А ще через тиждень роботи в редакції мені дозволили сісти в кадр! Я приніс тему, і гостя підшукав, тож редактор і сказав: сідай-розмовляй. Перший у моєму житті прямий ефір! Я підготував три запитання, але так хвилювався, що одразу після початку розмови забув, про що мова. Відтоді пам’ятаю, що співрозмовника потрібно слухати – не лише для того, аби не виглядати дурнем, а й для того, аби розуміти сенс розмови саме з цією людиною.
Крим дав мені впевненість і задоволення. Насправді, це важливо: знати, що ти вмієш, і робиш саме те, що тобі до вподоби. Кожному студенту нині я говорю: ваше життя не повториться, тож нема сенсу витрачати хоч один день на те, що не дає тобі сил, наснаги, або задоволення від процесу. Мені у Сімферополі по завершенню практики сказали: вертайся до нас після навчання, ми тобі триматимемо місце.
Та Київ був незрівнянно потужніший – за натхненням за можливостями, за красою! В столиці були революційні зміни і дивовижні люди, з якими щодня мав можливість спілкуватися і творити цікаві проєкти. Таким для мене став перший недержавний київський телеканал «Мегапол». Саме на ньому ми із друзями запустили підсумкову інформаційну програму «ТОН» (телевізійний огляд новин). Тепер вже розумію, що то було певним дороговказом. Але тоді це була можливість творити і доносити до глядача незвичні, нестандартні на той час речі, які точно були новаторськими.
Ось це бажання – робити щось нове, незвичне, не таке як до цього, бути першим – це дивовижне відчуття. Тому і на Новому каналі мені було нелегко, але цікаво майже п’ять років робити ранкові новини: бо глядач має першим дізнатися про те, що відбулося, чи має статися цього дня. Або потім у тижневиках – на Інтері, чи «Україні» – що важливе відбулося, що точно вплине на наше життя.
Тижневик як жанр не проста форма, тим більше в часи діджиталізації, коли інформація з’являється зі швидкістю посту в соцмережах. І при цьому – не вимагає перевірки, чи верифікації джерела – їй чомусь вірять «просто так». Тоді, як класична журналістика діє інакше. Чомусь ми не йдемо до першого-ліпшого стоматолога, наполегливо шукаємо гарного юриста, не віддамо автівку в ремонт умовному дяді Васі. Та при цьому сліпо вірити безликому телеграм-каналу, чи «а ось я прочитав, і мені сподобалось» для багатьох – це цілком нормально. Так, світ нині рухається і змінюється дуже швидко, але інформація, і її походження так само дуже важливі, як і, наприклад, якісне харчування, чи професійна медична допомога.
Звісно, велика війна, ця страшна біда, дуже сильно змінила і країну, і людей. І не лише тут. Тому й говорити про майбутнє, і журналістики зокрема – невдячна річ, коли на кін поставлено наше існування як держави, нації. Та все ж маю надію, що ми вистоїмо і в цих надскладних умовах, і вже зовсім скоро журналісти, люди «з телевізора» розповідатимуть усьому світу про найважливіші події в житті незламної країни.
