Мобілізація не оминула села недалеко від лінії фронту. Багато з місцевих чоловіків були керівниками або мали власну справу. Тепер лідерками стають жінки. Дехто — вперше в житті. 

Історії, які ми тут зібрали, є прикладом лідерства для підприємиць та активісток. Попри війну, ці жінки відкривають чи продовжують бізнес, волонтерять і мотивують волонтерити.

Тетяна Іванова із села Лукашеве три роки тому втратила чоловіка. Разом з ним жінка все життя працювала електрикинею, і вже на пенсії повернулася до своєї першої професії швачки. Попри втрату, вона знайшла в собі сили і всупереч обставинам наважилася започаткувати новий бізнес.

Тетяна стала учасницею програми Центру підтримки та розвитку жінок Запорізької області. Його проводять завдяки ООН Жінки в Україні за фінансової підтримки уряду Японії. ШоТам поспілкувалися з Тетяною про сумніви, бажання шити й те, як вона мріє, щоб її скатертини прикрашали святкові столи українців після Перемоги.

Вчилася на швачку, а стала електрикинею

У 1975-му році я закінчила профтехучилище і стала майстринею з пошиву жіночого одягу. Три роки працювала в ательє мод, а потім решту життя займалася зовсім іншою справою. Дитина була мала і часто хворіла, тож я змінила сферу — пішла працювати до бригади чоловіка електрикинею. Думала, це на рік-два, а вийшло на все життя.

До швейної справи не верталася, але машинку додому ми купили — чоловік переконав. Тож вдома шила щось собі чи дітям. А майже 10 років тому ми із Запоріжжя переїхали в село Лукашеве.

То одна сусідка попросила щось підшити, то друга. Так пішов слух, що «пані Тетяна щось уміє». Тож я стала ремонтувати одяг, укорочувати брюки, міняти блискавки на куртках. Дуже люблю цю справу й до сьогодні нею займаюся. Беру дешевше, ніж у Запоріжжі. Звісно, мені соромно брати багато грошей за свою роботу.

Так і залишилася жити в селі Лукашеве. А мого чоловіка вже майже три роки немає.

Наважилася відкрити швейну справу

Мене запросили співати в місцевий ансамбль «Мрія». Я до того співала тільки для себе, але тут почала разом з іншими співати народні пісні. Спочатку в нас навіть клубу не було, але ми шукали приміщення й репетирували. Тоді справа росла, в селі з’явився ще один дитячий танцювальний ансамбль, і я почала шити для них костюми на виступи.

А з часом у Лукашевому з’явився Центр підтримки та розвитку жінок Запорізької області від громадської організації «УкрПростір». Там проводять шведські гуртки — я та інші жінки робимо різні вироби. Чогось я їх навчаю, що сама вмію, чогось вони мене. Ще різні ігри в нас бувають, тренінги, лекції.

Координаторка цього простору Олена Шавкун бачила, що я вмію шити, тож вмовила мене взяти участь у програмі. Розповідали, як це все буде. Я кілька разів відмовлялася, — було страшно мати справу з документацією та бюджетами — але мене переконали. Подружка сказала, що це можливість заробити грошей і зробити пам’ятник чоловікові, тож я погодилася.

Скатерина на Перемогу

Тож ми з моєю коліжанкою Герман Наталією взялися за роботу. Ми обидві пенсіонерки, а один грант на власну справу передбачає 40 тисяч гривень. Ми ж взяли спільний, тож отримали 80 тисяч гривень. За ці кошти вдалося придбати швейну, вишивальну машинку й оверлок. 

Для Олени Шавкун, яка дуже підтримала мене, я зробила набір «на Перемогу»: синя скатертина, жовта доріжка посередині та жовті серветки. Думаю, буде приємно за таким красивим столом сидіти, і бесіда тоді інша зовсім, якщо скатертина постелена, а не клейонка. Я на цій скатертині тренувалася, бо ж треба було і машинку вишивальну опанувати.

Зараз у мене є новорічна скатертина морського кольору з вишитими кульками та дзвіночками по краях. Також червона із золотими листочками, — я називаю її «Ювілейна» — думаю, може бути гарним подарунком комусь. 

Купити мої вироби можна в Центрі: дівчата там фотографують їх і зможуть все підказати, бо я з інтернетом не дуже дружу. Поки вдалося кілька комплектів продати. 

Скатертини — це доволі простий виріб. Вирішили, що одяг шити не будемо, бо це набагато складніше: потрібні примірки, додаткове приміщення. 

Поки планів не будую, бо маю трохи проблем зі здоров’ям. У мене високий тиск, складно працювати. Але робота з тканиною і вишиванням відволікає мене від турбот — не думаю ні про що, а дивлюся на красу, яку створюю. 

Авторка: Олеся Богдан