У мирні часи «Трудова слава» була районною газетою Оріхівського краю. Виходить з 1930 року, розповідала про життя громади – звичайне, буденне, рідне. Але війна змінила все. Здавалося б, у час, коли обстріли не вщухають, коли тисячі людей втратили домівки, а будівля редакції зруйнована вщент, не до газети. Але саме в цей буремний час слово стало особливо важливим.
Сьогодні «Трудова слава» це не просто інформація. Це зв’язок. Це присутність. Це відлуння дому, якого вже може не бути фізично, але який живе в серці. Це розповідь про людей, завдяки яким тримається життя.
Сила наших людей – це більше, ніж геройство
Журналісти нашого видання зустрічають земляків у селах, які майже зруйновані, у шелтерах для переселенців, у тимчасових сховках. І кожна зустріч залишається з нами надовго. Їхні імена й історії – не з новинних зведень, не з офіційних звітів. Вони справжні. І саме про них ми пишемо.
Юрій Ляшенко – людина, що без зайвого шуму, без команд і наказів, самотужки знищила кілька ворожих танків. Це не вигадка. Це реальність, яку він прожив мовчки, без камери, без сподівання на нагороди. Його історія звучить як легенда, але вона жива. У той момент, коли більшість тікала, він залишився. Бо хтось мав діяти. І діяв тихо, точно, відчайдушно. Так чинять ті, для кого свобода і гідність – не просто слова.
Наталя Кольчієнко – одна з тих, кого не зламала війна. Вона могла поїхати. Але залишилася в прифронтовому місті, під обстрілами, без стабільного зв’язку, води, світла. І не просто виживала – вона отримує другу вищу освіту у 48 років, щоб стати фахівчинею з відновлення інфраструктури. Її мета – будувати Оріхів після Перемоги. Запитали її, звідки в неї ця впертість. Вона усміхнулася: «Бо хтось має це зробити. Я звідси». Вона вразила – глибиною, рішучістю, вірністю своїй землі.
Або Надія Гайова – депутатка, яка щодня, у бронежилеті, допомагає своїм людям у селі поблизу фронту. Вона вирішила залишитися. Вона серед людей. Координує допомогу, рятує поранених, знаходить ліки. Її обійми – це те, що тримає найвразливіших в громаді. У ній – величезна сила. І коли ти бачиш, як люди довіряють їй, як дякують, розумієш, що саме такі люди тримають тил.
Ми залишилися без стін, але не без голосу
А скільки ще таких героїв! У кожному номері «Трудової слави» – нові імена. Нові історії. Хтось почав життя з нуля в новому місті й почав свою справу. Хтось годує тварин у селі, яке давно покинули майже всі. Хтось робить маскувальні сітки для фронту чи пише вірші, які надихають. І ми розповідаємо про них. Бо вони – серце нашого краю. Вони – його голос і його біль.
Ми бачили, як люди радіють випускам рідної районки. Її чекають не лише заради інформації. Її хочуть бачити. Хочуть потримати в руках. «Вдихнути» її, адже вона має свій, такий знайомий, запах. Вона нагадує, що життя продовжується, що громада жива, що хтось пам’ятає, піклується, говорить із тобою однією мовою, у твоєму контексті, про тебе, про твоїх знайомих, земляків, про твоїх захисників.
У села, куди через об’єктивні причини газета ще не доходить, люди просять привезти разом із «свіжими» й попередні випуски. І їм неважливо, коли вони вийшли.
«Трудова слава» – це більше, ніж газета. Це місток між тими, хто залишився, і тими, хто поїхав. Це пам’ять. Це доказ того, що ми ще є. Що громада не зникла, не втратила себе, не зламалася.
У травні 2024 року російська ракета знищила будівлю нашої редакції. Це був удар не лише по цеглі й вікнах. Це був удар по символу Оріхівщини. Але ми не зупинилися. Нині у нас немає спільної кімнати, але лишається спільна справа. Ми працюємо з евакуації, з тимчасового дому, з Центру журналістської солідарності. І газета виходить. І виходитиме…
Світлана Карпенко, директорка ТОВ «Редакція газети «Трудова слава»
