«Справу Тимошенко» варто називати тим, чим вона є насправді, — політично вмотивованим переслідуванням, замаскованим під кримінальне провадження. У цій справі відсутній базовий елемент будь-якого обвинувачення — факт злочину.
Передача коштів, яка нібито лежить в основі справи, не доведена, не підтверджена і, по суті, навіть не описана у спосіб, який витримує мінімальну правову критику. У матеріалах немає жодного беззаперечного доказу ні отримання, ні передачі неправомірної вигоди. І це не прогалина слідства — це відсутність предмета злочину. Так звані «докази», на які спирається обвинувачення, лише підсилюють це враження. Ключовий аудіозапис, котрий намагаються подати як центральний елемент справи, експертами визнаний скомпільованим. У будь-якій правовій державі після такого висновку справа розсипалася б миттєво. В Україні ж її намагаються штучно утримати. І це вже не питання професійної помилки слідчих або суду. Це свідоме ігнорування права.
Причина цього процесу лежить поза межами «боротьби з корупцією». Юлія Тимошенко є незручним політиком саме тому, що системно виступає проти розпродажу українських ресурсів — землі, надр, стратегічних підприємств, ключових державних активів. У момент, коли навіть війна не зупиняє апетитів великих фінансово-економічних груп, така позиція стає загрозою. І відповідь на цю загрозу в Україні традиційно одна — кримінальна справа.
У цьому сенсі «справа Тимошенко» — це не про право і не про справедливість. Це про усунення політичного опонента напередодні можливих виборів. Про спробу заздалегідь зняти фігуру, яка здатна ламати сценарії, а не підлаштовуватися під них. І якщо суспільство вкотре зробить вигляд, що не бачить очевидного, – наслідки будуть значно ширшими, ніж доля однієї людини.
Бо все це ми вже проходили, коли на президентських виборах у 2010 році країна звернула не туди обравши президентом Януковича. Коли вибори перестали бути змаганням програм і сенсів і перетворилися на технологічну операцію з дискредитації, маніпуляцій і криміналізації опонента. Ми добре пам’ятаємо, як на тодішнього кандидата в президенти Юлію Тимошенко навішували ярлики, звинувачували у «змовах» і «здачі національних інтересів».
Результат цього повороту відомий. Тоді країна отримала прецедент: владу, сформовану через маніпуляції, і опозицію, проти якої дозволено застосовувати право як зброю. Саме з цього моменту держава почала системно відходити від верховенства права — з усіма катастрофічними наслідками, які стали очевидними пізніше.
Тому нинішня «справа Тимошенко» — це не новий скандал, а продовження старої помилки. Помилки 2010 року, коли Україна дозволила зламати вибір і прийняла політичні репресії як «норму». Питання сьогодні полягає лише в одному: чи готові ми нарешті визнати цей злам і зупинити його, чи знову погодимося зробити вигляд, що це просто «чергова справа».
