Це інтерв’ю з Олегом Григор’євим було записане ще у 2003 році, проте воно досі не втратило своєї актуальності. Ми публікуємо його в межах нової рубрики «Розмова крізь роки», де повертаємо до життя цікаві архівні матеріали. Відтепер таких історій буде ще більше!

Гренадерського зросту, широкоплечий, а кучері чорні — аж до плечей спадають. Спортсмен, комсомолець, активіст і просто класний, веселий парубок. Таким мені запам’ятався Олег Григор’єв зі студентських років. Куди потім зник цей юнак, гордість факультету фізичного виховання, мені було невідомо.

І ось п’ять років тому випала мені нагода побувати на виступі кінного театру «Запорозькі козаки». Як же я здивувалася, коли після завершення шоу до мене підійшов їхній головний «батько». Оселедець, довжелезні вуса, вражаюча статура — хіба реально було впізнати у цьому «титані» героя наших студентських років?

— Як же ти «докотився» до життя такого, Олеже?

—  Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Ще в інституті я отримав травму, і мрії про великий гандбол довелося залишити. Захопився художньою самодіяльністю: займався танцями, фокусами, робив перші літературі проби. В армії теж не полишив цієї справи, навіть хор намагався створити, хоч і не мав музичної освіти. А оскільки служив я під Ленінградом, Північна Пальміра, очевидно, дала мені ще один імпульс у творчому плані.

Так сталося, що після «дембеля» я і в театрі грав, і у фільмах знімався, і у фокусах удосконалювався.  Згодом захопився вольтижуванням (виконання гімнастичних елементів на коні, що швидко рухається по колу – ред.). На зйомках фільму «Князь Срібний» з Тальковим остаточно зрозумів: без коней жити вже не можу.

— Отже, Чехов мав рацію, коли казав: «Всі ми трохи коні»?

— Потрібно сказати, що сенс в ці слова закладений глибокий. Я завжди порівнював коней із жінками – обидва божественні творіння природи. А якось проходив психологічне тестування, і результат показав, що в іншому втіленні я був гривастим жеребцем.

— Чому ж ти все-таки повернувся на Хортицю?

— У 1990 році я приїхав додому на День народження мами. Тоді один із моїх приятелів потягнув мене прогулятися Хортицею. Ми натрапили на конюшню. Розговорилися з тамтешніми, виявилося, що вони намагаються створити якесь шоу в національному стилі. Оскільки в Ленінграді мене особливо нічого не тримало, невдовзі я повернувся сюди назавжди. А вже за рік ми знайшли ту саму форму національного шоу, якої прагнули, і почали виступати.

— А ви дійсно маєте стосунок до козацтва?

— Правду кажучи, більшість асоціює нас із козацтвом. Проте ми – артисти, хоча й вважаємо, що наша творчість у кінно-трюковому жанрі є втіленням традицій наших пращурів у яскравій та пізнавальній формі. А от ідеї про створення силових структур, які є у деяких козацьких організаціях, нам не імпонують.

— Ви все створювали самі, без сторонньої допомоги та підтримки?

— Раніше наше місцеве керівництво возило до нас іменитих гостей, але зовсім не цікавилося, як і чим ми живемо. Та нам допомагали директор культурного центру «Хортиця» Валерій Козирєв та «інтуристівці» – Лариса Горячева й Анатолій Краснопьоров. Тепер ми маємо підтримку адміністрації, яка запрошує нас представляти Запорізьку область на різних заходах.

— А ти «голова» у своєму театрі?

— Я – художній керівник, а директор у нас Юрій Капішевський. Загалом у нашому колективі 23 артисти: 10 вольтижувальників і 13 коней. До речі, тварини теж отримують подяки — оберемки сіна після виступів.

— Ти кажеш, що виріс на Хортиці не лише творчо?

— У дитинстві я жив на Верхній Хортиці, поряд із легендарним дубом. Старий дід Дейкун, хранитель легенд, розповідав про подвиги запорізьких козаків. І ті дідові уроки, очевидно, стали першими зернами, з яких виросла моя любов до народних традицій та історії України.

— Скільки виступів на рік ви маєте?

— Близько 200. До нас звертаються різні люди, хочуть побачити «живих козаків». Ми показуємо трюки, відтворюємо козацький побут. Наш театр виступає не лише в Україні, а й за її межами – у Польщі, Угорщині, Ізраїлі, навіть у Єгипті.

— Яким ти бачиш майбутнє вашого театру?

— У найближчому майбутньому ми плануємо поповнити репертуар новими виставами. Молоде покоління дуже цікавиться козацькою історією, і наш театр працює саме для нього.

Авторка: Наталія Вадимова