Огляд ЗМІ

Свого часу Фінляндія відмовилась від частини територій, суверенітету, вольностей та свобод аби вижити. Стратегія фінських еліт виправдала себе. Пішовши на важкі компроміси, аби уникнути радянської окупації, фіни впродовж десятиліть крок за кроком перетворились з радянського напівсателіту на одну з найбільш заможних та успішних країн Європи, яка 8 років поспіль очолює глобальний індекс щастя.

На відміну від Фінляндії, яка в 1944 році лишилась сам на сам з радянським монстром, Україні наразі загрожує не тільки російська окупація, але також «внутрішня русифікація» – перетворення на мафіозну державу, яка ненавидітиме Росію, зачищатиме все російське по формі, але водночас ставатиме все більш схожою на ворога по суті.

Причому не тільки на ворога – на будь-який авторитарний режим. Гадаєте, чому Трамп так ностальгує по добрим взаєминам з «другом Владимиром»? Бо йому внутрішньо близький і зрозумілий світогляд та стиль правління кремлівського тирана. Особисті стосунки замість норм, корисливий інтерес замість тривких принципів та правил, quid pro quo – «ти мені – я тобі», друзям все – ворогам закон, лояльність замість професійної етики, право сили замість сили права.

Тирани не завжди ладять між собою. Згадайте, приміром, Сталіна та Гітлера чи Саддама та Хомейні. Але їм завжди близька та зрозуміла логіка авторитарного правління. І всі вони мають глибоко вкорінену відразу до складних, недосконалих та тривалих демократичних процедур, які передбачають компроміси, переконання, врахування інтересів меншості тощо.

Автократія по-українськи

Росія не в силах окупувати Україну. Але цілком може зробити її своїм близнюком антиподом. І продовження війни наразі найбільш небезпечно саме цим: коли відстоявши право самим обирати свою долю, ми оберемо шлях несвободи. Точніше навіть не оберемо – оберуть за нас. Ми просто не звернемо на це достатньо уваги. Не відреагуємо вчасно. Не зреагуємо достатньо енергійно та рішуче. Бо ж триває війна, а війна це завжди про обмеження свобод, концентрацію повноважень та послаблення правовладдя.

Найбільша небезпека автократії – непомірне зростання ціни влади. Чим більше повноважень та ресурсів концентрує в руках тиран та його оточення, чим свавільніше придушує опозицію, тим ризикованіше для них залишати владу. Бо кратно зростає вірогідність провести політичну пенсію не на ранчо, не на престижній міжнародній посаді чи мандруючи з лекціями по світу, а у вʼязниці чи на шибениці.

Кожен корупційний скандал, що спалахує навколо Зеленського та його найближчого оточення, помножений на ставлення до «попередників», збільшує потенційну ціну втрати влади для них. А отже спонукає триматися за неї мертвою хваткою. Бо в країні зруйновані будь-які стримування та противаги. Не тільки правові, а й культурні та понятійні. Президент, який за часів Кучми був верховним арбітром у внутрішньовидовій війні силовиків та олігархів, ще за часів Януковича перетворився з судді на головного гравця. І, на жаль, ця тенденція з часом тільки посилюється.

Так одного ранку можна прокинутись в Україні, яка вся у жовто-синіх та червоно-чорних прапорах, в якій нема «московських попів», імперських та радянських памʼяток, всі говорять виключно українською, а 2/3 вулиць та площ названі на честь героїв ОУН та УПА – але яка до болю нагадує путінську Росію. Бо мафії, як і мафіозні держави, можуть смертельно ворогувати чи домовлятися про співпрацю, але незалежно від цього вони не стають менш огидними. Найбільша спокуса, перед якою постала Україна: виправдати великою війною створення тут українського перекладу «русскаго мира». Інфікуватися «вірусом несвободи», який – схоже – переростає у глобальну пандемію. Принести людську гідність в жертву виживанню нації. Це хибна ідеологія.

Ми виграємо у росіян, коли ми не просто говоримо іншою мовою, славимо інших героїв чи маємо власний історичний наратив. Ми перемагаємо, коли ми посутнісно інші. Коли «Гідність! Свобода! Солідарність!» написано на наших жовто-блакитних прапорах. Коли ми памʼятаємо, що майбутнє важливіше за території, а незалежність – лише передумова, яка дозволяє (але не прирікає!) наповнити її правильними сенсами. Коли ми ведемо війну не за те, аби «Україну грабували українці», а за те, аби її більше ніхто і ніколи не грабував. Перемогти несвободу на двох фронтах – внутрішньому та зовнішньому – надзвичайно важко. Ця як пройти між Скіллою і Харібдою. Але це можливо. І це дає надію на майбутню перемогу.

Економічні перспективи

Зустріч Володимира Зеленського з Касим-Жомартом Токаєвим 23 вересня 2025 року в Нью-Йорку стала не просто продовженням серпневої телефонної розмови. Це сигнал про те, що Київ планомірно розвертає зовнішню політику в бік Центральної Азії – регіону, який перестав бути периферією та перетворився на один із ключових вузлів глобальної економіки й безпеки.

На відміну від попередніх спроб спиратися на Туреччину як посередника у спілкуванні з Пекіном, ставка на Астану виглядає прагматичнішою: Токаєв має потужний дипломатичний бекграунд, володіє китайською мовою і поступово вибудував із КНР відносини довіри, необхідні для делікатної політичної комунікації.

Цей вибір підсилює структура регіону. Казахстан – безумовний лідер Центральної Азії: понад 60% сукупного ВВП регіону, близько 70% усіх прямих іноземних інвестицій і майже 80% експорту припадає саме на нього. Номінальний ВВП країни у 2025 році оцінюється приблизно у 300,5 млрд дол. США, очікуване зростання – близько +4,9%. Економіка диверсифікується: поряд із нафтогазом розвиваються металургія, машинобудування, транспорт, цифрові сервіси. Водночас саме Казахстан є ключовою ланкою Транскаспійського міжнародного транспортного маршруту (Середній коридор), який зв’язує Китай і Європу через Каспій та Південний Кавказ, оминаючи Росію. Для України це критично: після 2014 року залежність від російської логістики коштувала нам значної частини центральноазійських ринків.

Вантажопотоки Середнього коридору виросли з 0,8 млн тонн у 2021 році до 4,5 млн тонн у 2024-му, а розрахункова пропускна спроможність нині оцінюється близько 6 млн тонн на рік. Цілі амбітні: 10 млн тонн до 2027 року й 15 млн – до 2030-го; потенціал – до 25 млн тонн за умови цифровізації, вилучення адміністративних бар’єрів і вирівнювання тарифів.

Китай бачить Центральну Азію як простір, де сходяться три пріоритети: торговельно логістичне «шиття» Євразії в межах «Один пояс, один шлях», безпека власного Сіньцзяну та контроль над критичними ресурсами.

Ресурсний вимір – окрема історія. Китай утримує 75–90% глобального ринку рідкоземельних елементів, але саме Казахстан може частково розбалансувати цю монополію. За оцінками, у країні потенційно понад 5 тис. неосвоєних родовищ рідкоземельних елементів й рідкісних металів із сукупною можливою вартістю близько 2 трлн доларів; оголошене у 2025-му родовище «Zhana Kazakhstan» лише підсилило ці очікування. Держава планує розширити площу геологічних досліджень із 1,6 до 2,2 млн кв. км до 2026 року, а цільова частка сектора рідкоземельних елементів – до 7% ВВП у перспективі.

Для України у такій конфігурації відкривається кілька практичних треків.

• По-перше, середній коридор дає змогу розвести ризики Чорного моря та зменшити вразливість до російських блокад.
• По-друге, спільні виробництва: наша інженерна база і доступ до ринку ЄС, з одного боку, та ресурси й енергоємність Казахстану – з іншого – створюють умови для випуску продукції з високою доданою вартістю: металургія, хімія, машинобудування, агропереробка.
• По-третє, критичні мінерали: титановий ланцюжок, уран, рідкоземельні – галузі, де спільні кластери з глибокої переробки можуть дати Україні статус не лише транзитної, а й технологічної ланки глобальних ланцюгів.
• По-четверте, енергетика й зелений перехід: інтереси ЄС у декарбонізації збігаються з потенціалом Центральної Азії як постачальника енергоносіїв і критичних матеріалів.

Плюс у нас є на що спиратися. Станом на 1 серпня 2024 року в Казахстані діяло близько 1,5 тис. компаній за участю українського капіталу, із них біля 290 – спільні підприємства; за цим показником Україна посідає 7-ме місце серед іноземних інвесторів. Цей пласт кооперації варто розморозити: усунення штучних бар’єрів, що виникли внаслідок конфронтації з РФ і логістичної залежності від її маршрутів, здатне швидко повернути український бізнес у регіональні ніші.

На цьому тлі логіка нью-йоркської розмови зрозуміла. Ідеться не лише про політику – про практику: синхронізація правил і тарифів на Середньому коридорі, спільні хаби й термінали, страхові механізми для довгих перевезень, вшивання казахстанських товарів у європейські ланцюги через українську виробничо-логістичну інфраструктуру. Так само природною виглядає тема критичних мінералів: Україні потрібні довгі інвестиційні цикли та технології переробки. Казахстану – канали доданої вартості й доступ до європейського ринку. У парі це складається у робочу модель.