У зв’язку з карантином на дистанційне навчання перевели не тільки студентів, а й школярів, і в становленні цього процесу виникають неабиякі труднощі, які виснажують вчителів та негативно впливають на якість освіти взагалі, особливо в маленьких сільських школах. Розповідає Людмила Скляренко, вчитель Долинської ЗОШ Гуляйпільського району.
– Коли розпочався весняний карантин, наша школа, як і всі учбові заклади в України, перейшла на дистанційне навчання. І одразу виникла купа проблем. Батьки, які ратували за те, щоб їхні діти вчилися вдома, виявилися неспроможними організувати якісні умови для навчання онлайн. Це ж село, і далеко не у всіх є комп’ютери чи ноутбуки. Учні старших класів мають хоча б смартфони, щоб підключитися до онлайн-уроків, а у молодших дітей таких гаджетів нема.
Для дистанційного навчання, по перше, треба забезпечити всіх школярів відповідною технікою. Але техніка – це півсправи, треба ще якісний та швидкий інтернет, підключення до якого повинні забезпечувати та оплачувати батьки. Нажаль, буває таке, що з різних причин інтернет відключається, і школяр «зникає» з уроку. «Інтернет закінчився», – каже дитина, и що ти йому відповіси? А там, закінчився той інтернет чи ні, перевірити важко.
Підключатися до навчальної платформи з телефонів та планшетів теж незручно. Наприклад, платформа «Нові знання», з якою ми працюємо, потребує багато операційної пам’яті, якої нема на сматрфонах. Телефони «висять», навчання в глухому куті. Буває таке, що я «декламую» урок мізерній кількості учнів, гаджети інших учнів навчальну платформу «не ловлять».
Також виникають проблеми в сім’ях, де школярів багато. В нашому селі є така родина, в якій діти навчаються в четвертому, шостому та восьмому класах. Всім треба вийти на урок одночасно, але кожному в свій клас. Тому вони мені з сьомої ранку телефонують, і я їх консультую.
Зрозуміло, що діти повинні навчатися в школі, а не вдома. Для вчителя це зручніше – всі необхідні матеріали поруч, є змога перевірити реакцію учнів на матеріал, перевірити їхні реальні знання, а головне – зібрати весь клас одночасно, що виявилося практично неможливим при дистанційному навчанні.
Якість навчання – це теж болюче питання. Практично всі учні надають типові відповіді на завдання, але ж я розумію, що таке неможливо. Стало бути, вони списали, чи найшли відповідь в інтернеті, чи батьки за них зробили завдання. Але ж це левова допомога! Хочеться спитати школярів – ви вчитеся заради знань чи оцінок? Нажаль, багато дітей нічого не прагнуть. Хто хоче вчитися – той якісно працює в дистанційному режимі, а хто в школі нічого не робив, то й вдома байдикує.
Вчителям теж важко. Наприклад, навесні ми вже якось налагодили дистанційне навчання, але це важче, ніж викладати в шкільному класі офлайн. Мені доводиться ставати до роботи до шостої ранку, щоб розіслати всім завдання, бо о восьмій ранку учбова платформа починає «виснути». Висне вона й в школярів, і вони починають мені дзвонити та розпитувати, і кожному я повинна відповісти. Набагато простіше розіслати інструкції, але не всі гаджети учнів підтримують розкриття текстових файлів. Картинки ще можна подивитися, а текст вже ніхто не читає. «Відлипає» навчальна платформа ближче до вечора, і тоді я вже можу нормально з нею працювати. Буває таке, що мені доводиться сидіти за комп’ютером понад 12 годин в день, і це вкрай важко. В той же час згідно з санітарними нормами учні не повинні проводити перед екранами моніторів більш ніж 20 хвилин поспіль, щоб не зіпсувати зір, а на здоров’я вчителя вже ніхто не зважає.
Так що дуже сподіваюсь, що дистанційне навчання – це виключно тимчасовий захід, школярі а вчителі повернуться до шкіл і до якісних знань.
