Олексій Копитько
Ключовим словом у перепалці, що виникла у Білому домі між Зеленським, Трампом та Ді Венсом, була «невдячність». Але ситуація з нею нерозв’язна, оскільки існує у двох площинах. Словесно Україна завжди дотримувалася норм пристойності та дякувала за допомогу. Цим завжди розпочиналися та закінчувалися всі зустрічі. Але Вашингтону від нас потрібні не слова, а інша «подяка» – згода на «компроміс за рахунок жертви» та керована добровільна капітуляція. А ми на це не хочемо йти.
Тому, якби Зеленський був у костюмі, було б питання: «Ти чого такий неголений»? Поголився б до синяви, причепилися б до граматичних помилок. Знайшли б будьяку нагоду, щоб зі старту принизити. І це не вирішується ніяк, поки ми не готові виявити подяку у вигляді керованої капітуляції.
Трамп на боці Росії
Починаючи з 2014 року, росіяни завжди за мовчазної згоди західних партнерів вибудовували процес під добровільну капітуляцію України. Це дозволило б Франції/Німеччині зберегти обличчя і без сором’язливості продовжувати бізнес із Москвою. Адже Україна сама здалася, який із них попит?
Всі ці роки загальний контекст був таким: «Підтримуватимемо, поки ви не здастеся самі! Ви ще випадково не здаєтеся? Може час?» Ті, хто має найбільшу вагу та зацікавлений у нормалізації відносин з РФ, були категорично «не проти» «компромісу за рахунок жертви». Але для цього потрібні умови. Або обвал на фронті. Або потрясіння в тилу, які обвалять фронт чи то зроблять трагедію неминучою.
Проблемою для всіх стало те, що Україна послідовно відмовлялася капітулювати добровільно, а умов її схилити не було. Це робило Київ максимально незручним. Як традиційно виглядали такі історії? Жертву зґвалтування із частковим розчленуванням змушували прийняти позицію, що вона сама винна, а тепер чогось там не хоче, і щоб припинити страждання, треба змінити систему координат. Уявити ситуацію інакше – де немає ґвалтівника, агресора, а є «сторони конфлікту». Те, що одна «сторона» намагається відпиляти ногу іншій проти її волі – це вже неважливо.
Але суть в тому, що закривавлена, змучена Україна, якій продовжують відпилювати ногу, відмовилась погодитись на те, що це добровільно і вона сама винна. Вона постала в овальному кабінеті не в прийнятному костюмі, а в тому вигляді, який є. Зафіксувавши головне – здійснюється насильство, що повністю перевертає сприйняття всієї конструкції.
Як виглядає конструкція “компромісу”
Росія стартує з таких позицій:
- фіксує прибуток (чотири регіони плюс Крим);
- стерилізує Україну як військовий суб’єкт, перетворює її на беззахисний об’єкт – не лише жодного НАТО, а й взагалі жодної взаємодії з іноземними військами плюс карликова внутрішня армія;
- насичує територію, що залишилася від України, деструктивними вірусами, які неминуче запустять новий виток дестабілізації – засудження «державного перевороту» 2014 року, повернення колаборантів і зрадників, ерозія інститутів влади, особливо – на лівому березі, в Одесі та Миколаєві через гуманітарні та політичні вимоги.
Загальна логіка «компромісу за рахунок жертви» – обговорювати лише те, що жертва поки що контролює, виносячи за дужки захоплене агресором. Підхід України прямо протилежний: Росія – агресор, Путін – убивця. Ми тверезі люди і усвідомлюємо те, що відбувається. Тому нам підходить тимчасова фіксація по лінії бойового зіткнення – з Курском, який ми готові обміняти – для зупинки вогню, і ми готові на компроміс: обговорити, як росіяни відповзуть із нашої країни.
Ми не вимагаємо виведення російських військ зі всієї нашої території на ранок понеділка, ми готові погодитися на вечір вівторка, етапність, але це коштуватиме
дорожче. Сама неминучість виведення – незаперечна. Ми навіть готові пообіцяти не тиснути силою – виключно дипломатією. Але знадобиться ряд кроків для відновлення елементів довіри: повернення полонених і вкраденого, компенсації, гарантії безпеки тощо.
Тобто, обговорюється те, над чим у агресора сьогодні контроль. І компроміс у тому, як саме агресор віддає захоплене, як відшкодовує збитки та що робить заради повернення до нормальної взаємодії.
Але для такої позиції відправна точка – фіксація самого факту агресії та позначення ролей. Цю позицію і повинні підкріпити партнери, виступаючи на нашому боці – а не як посередники. Наприклад, твердо позначивши, що жодних санкцій не знімуть, а лише посилять. Що буде наростаюча підтримка зброєю тощо.
Заходити в простір компромісів без фіксації російської агресії, без гарантій безпеки на період виходу з війни та початкового етапу відновлення (коли вибухнуть усі приглушені зараз проблеми і країна буде максимально вразливою) – це несумісні з життям української держави ризики.
Було вже багато спроб організувати «компроміс за рахунок жертви». Але Україна вперто не давала приводу. Внутрішнє розгойдування не досягало ефекту, армія хоробро билася. І ось ця краса дісталася Трампу, який став заручником своїх обіцянок швидко розібратись з війною.
Якщо виходити з поширених вірувань, що Трамп давно грає за росіян по лінії Віткоффа, Маска та інших, то росіяни не виконали свою частину контракту. Вони вручили йому методичку стягнення 350 мільярдів допомоги, але не вирішили питання на полі бою. Нам підтримку на півроку зупиняли, а Москва все одно не впоралася.
Навіть із конспірологічного погляду Трамп свою частину контракту з Кремлем виконує, а Путін його фактично підставив. Росія не бачить підстав змінювати підхід «компроміс за рахунок жертви». А Україна його не сприймає. Бо незважаючи на весь тягар, все горе, не хоче робити крок до самогубства. Тому що немає жодних гарантій безпеки.
Трамп та його диванси (венси, які встряють у розмову, сидячи на дивані), навівши різкість, мабуть вирішили, що примусити жертву до поступок – як і раніше, найробітніший варіант.
Слова Трампа «у вас немає карт» з тієї ж опери. Фішка в тому, що «карти» у нас можуть бути розкішні, якщо США нам їх «здадуть». І всі це розуміють!
У чому сенс публічної сварки
Якби ми посварилися за лаштунками, Україна опинилася б у катастрофічній ситуації без шансів. Але оскільки ця вистава була на увазі всього чесного народу – результат інший. І тепер з’являється цікавий розклад. Усі бачать, що Україна відмовляється добровільно здаватись. Ключове слово – всі.
США можуть допомогти посилити позиції жертви агресії, але вважають за краще їх послабити. Спроба створити ґрунт для «соскока» виявилася вкрай незграбною, всі зафіксували грубий тиск на жертву.
По-перше, це бачить ключова для Трамп аудиторія – всередині США. Подивіться, як демократи і низка республіканців топтали Трампа за «диктатора». Наразі пішла аналогічна хвиля.
Друге, що спадає на думку: якщо президент «не в костюмі» настільки загрожує Америці, що його треба топтати цілим Трампом і його диванним крикуном, може, США не такі вже й великі? Це очевидне змішання вагових категорій. І це вбачають інші країни. Європа, Канада, Мексика, Китай, Індія, Японія та Південна Корея. Тайвань, Туреччина. Ну, і Москва. І кожен робить свої прикладні реал-політичні висновки.
А нюанс в тому, що США – глобальний гегемон, який взаємозалежний із усією планетою. Гегемонія заснована, серед іншого, на нееквівалентному обміні, технологічному та стилістичному лідерстві, доларі тощо. Коли на всій планеті почнуть переглядати ставлення до США загалом, це позначиться на простих американцях, які повернуть це Трампу та його «дивансам» на чергових виборах.
Тому адміністрація, що діє, об’єктивно зацікавлена у вирулюванні не менше, ніж ми. І стримані коментарі Трампа – це знак того, що він адекватно оцінює ситуацію як невигідну для себе.
Реакція Європи
Стрімка та одностайна реакція Європи пояснюється ще й тим, що кожен із лідерів, кого принижували у Вашингтоні, хотів би з ноги зарядити в ніс «дивансу» просто в овальному кабінеті. І Зеленський реалізував їхню таємну фантазію. Ось треба і їх надихати. З усією повагою.
Власне Європа. Закликаю дуже тверезо ставитись до її словесної одностайності. Воює Україна. Вмирають наші люди. Для нас із приходом Трампа поки що не змінилося нічого. А для Європи – приблизно все.
Ряд країн прямо зацікавлений у тому, щоб ми воювали проти Росії. Це очевидно. До певного моменту це відповідає потребам. Нескінченно воювати ми не хочемо і не будемо, але стримувати готові. Захист Європи коштує дорого, оскільки ми несемо величезні жертви. Словесна одностайність має конвертуватися у відчутну підтримку з виходом на військовий союз та економічну інтеграцію. Інакше закінчиться справа катастрофою для всіх.
