Сергій Клімовський
У той час, коли Путін скаржиться Трампу та Папі Римському на дрони з України, Маск свариться з Трампом, а Білий дім переконує Банкову, що менеджмент давно настав час змінити, у Москві натовп у пориві класової ненависті до українців вимагає від Путіна ядерного удару по Києву. Саме класової, оскільки росіяни не визнають українців нацією, а Україну – країною і на цій підставі держава Україна називається чиїмось проектом анти-Росія. Чиїм конкретно – не зізнаються, але це вже не австрійський генштаб.
Формулу «держава Україна як анти-Росія» вигадали у Кремлі та опублікували у липні 2021 р. у статті «Про історичну єдність росіян та українців» за підписом В.В. Путін.
Причина відмови кремлівців визнавати українців нацією очевидна – нація має право на державу, територію тощо за статутом ООН. Але набагато важливіше питання, чому формулу Путіна так легко прийняла більшість росіян, які мали щонайменше сто років, щоб особисто переконатися в існуванні України та українців, і що ті ментально інші, навіть коли говорять російською мовою. Українці, навіть ті, що живуть в РФСР, садять біля будинку городи та сади, заводять худобу і постійно щось роблять. Загалом поводяться як горезвісні кулаки, думають про завтрашній день і, на думку росіян, такі ж ділові та хитрі, як і євреї.
Це побутове та масове уявлення про українців у РФСР не зникло після 1991 р., а лише закріпилося. Більшість росіян і тоді вважали українців класово чужими елементами, що підлягають глибинній переробці. Це була інтуїтивна ворожість або, як мінімум, підозрілість світу рабів до світу самозайнятих. Інтуїтивна, оскільки лише одиниці росіян поринали у порівняння історій України та Московії у спробі знайти їй раціональне пояснення.
Але й більшість із тих, хто занурювався, сприймали Україну лише в романтичному флері вольниці запорізького козацтва та гоголівського Тараса Бульби із загальним резюме – степові абреки, але більш просунуті, ніж на Кавказі, і сильно зіпсовані Європою. Ця «зіпсованість» завжди дратувала росіян. У 2014 р. їх дико дратувало, що у Криму ціни переводять у долари. У РФ долар – це для багатих і за пред’явленням паспорта, а тут у Криму в Україні їм вільно оперують усі та міняють навіть у селах. Жах і бардак, який нічого, крім класової ненависті, у середнього росіянина не викликає через те, що виявляється, так теж можна жити.
Соціо-ментальні єретики
Типовий росіянин сто років відчуває класову ворожість до українців та України. Ця ворожість у нього сама по собі, незалежно від того, як у Кремлі називають Україну – антиРосією чи якимось «братським народом». Росіянин ніколи не визнавав українця рівним собі і, тим більше, братом. Відомий заклик Маяковського не глузувати з українця – наочний приклад того, як високе мистецтво з волі партії прагнуло тримати цю неприязнь у рамках пристойності.
Українці для росіян завжди існували та існують, навіть коли московські «філософи» та пропагандисти їхнє існування як нації заперечують. Але для росіян українці існують не як окрема нація, а як якесь історичне непорозуміння, гідне лише зневаги чи жалю. Радянська ідеологія мимоволі підвела під це основу класової ворожості. Через цю класову ворожість росіянин простіше дивиться на кавказців та мешканців Центральної Азії, ніж на українців.
Простіше й легше, бо в його очах вони дикуни, а з дикунів попит менший. З українцями у нього все складно, тому що вони в його очах однозначно не дикуни, а соціо-ментальні єретики, які живуть і думають не так.
Стосовно єретиків є дві методики – спалити їх на багатті або довго перевиховувати, доглядаючи, щоб вони не перевиховали тебе самого. Третій варіант – визнати за єретиками право існувати для росіянина як раба та імперіаліста неприйнятний, оскільки імперія прагне уніфікації всього. Якщо уніфікація не вдається, то імперія має маневрувати, щоб виграти час, або готуватися до розпаду, а після анексії Криму у Кремлі цілком серйозно готуються до розпаду РФ. Настільки серйозно, що навіть заборонили викладання в школах усіх мов, окрім російської та зарубіжних, включаючи китайську. Втім, щодо китайської мови складно сказати, вона ще закордонна або вже внутрішня для РФ.
У Кремлі знали про цю ворожість росіян до українців і намагалися використати її вже з 1990-х, не сильно заглиблюючись у її природу. Для кремлівців не важливо, чи соціальна вона, національна, чи ще якась. Їм головне – навчитися користуватися нею на вирішення поточних завдань московської імперії.
Треба визнати, що це їм вдається. За десять років кремлівці змогли підняти цю неприязнь із побутового рівня до геополітичного та перевести у розряд тотальної ненависті. У 2022 р. демонстрації проти відкритого, а не замаскованого нападу на Україну були в РФ набагато слабші, ніж у 2014 р. і дуже швидко зійшли нанівець.
Скандування натовпом 2 червня 2025 р. у Москві – «Путін запускай ядерну ракету по Києву» – верхня точка тотальної ненависті та фінал праць Кремля у справі підготовки РФ до нової масової мобілізації. Росіянам уже не соромно не лише воювати з українцями, а й вимагати знищити їх усіх без відокремлення «малоросів» від «бандерівців». Російський бог своїх дізнається.
Російський джихад
За три з лишком роки кремлівці таки вирішили складне завдання – не оголошувати війну з Україною великою вітчизняною, а вести її за категорією хрестоносного джихаду проти єретиків, сатаністів та фашистів. Кадиров, хоч і старанно щось дондонив восени 2022 р. про спільний похід на «сатаністів Заходу», мало вплив на процес. Значно більший вплив на переформатування класової неприязні в тотальну ненависть до українців надали начальник РПЦ Кирило, вірменка Симоньян та єврей Соловйов. Ленін, пам’ятається, ще в 1922 р. наїжджав на Сталіна, що інородці завжди пересолюють у частині великодержавного російського шовінізму.
Кремлівці поточні завдання імперії у війні з Україною начебто успішно вирішили, але є нюанси.
Насамперед це соціальна природа ненависті росіян до України. У ній і криється російський диявол. У раба є три святі пріоритети – його пайок, кар’єрне зростання та
авторитет господаря. Урізання пайка і опускання в рабській ієрархії впливають на нього деморалізуюче. Але ще більшу деморалізацію викликає падіння авторитету господаря. Слабовільний господар або ліберал викликає у раба крамольну думку в стилі Достоєвського, що все дозволено, раз бога немає і господар слабкий, а побитий господар викликає паніку і пошук нового – типу здружитися з Китаєм чи продати Трампу надра та труби. «Трамп він який – всіх нагинає, справжній Хазяїн, такий, який нам потрібен. З ним ми навіть китайців нагнемо, а не те, що якусь Україну, Європу чи Японію».
Раб на побиття господаря реагує миттєво. Можна згадати як росіяни одразу зреагували на ізюмськобалаклейську операцію 2022 р. та відхід їхньої армії з Херсона. Реакція на вхід ЗСУ до Курської області була слабкою, оскільки втраченою виявилася лише Суджа, і наступ швидко затих. На війні всяко буває, вирішив росіянин і не став панікувати. Але два мости, що впали, і п’ять погорілих військових аеродромів 31 травня і 1 червня викликали у росіян масове відчуття, що господаря сильно побили, і вони в Москві цілком щиро кричали: «Путін, вдарь ядеркою по Києву!»
Цікава й реакція їх на марш Пригожина влітку 2023 р. Вона переконливо показала, що росіяни були не проти заміни ним Путіна та Шойгу, оскільки вважали, що він знайде снаряди та солдатів, щоб взяти Київ за три дні. Пригожин у їхніх очах був більше схожий на Хазяїна, ніж Путін, який базікає із західними партнерами.
Раби та господар
Для рабів такі поняття як справедливість, мораль та інше – це порожні слова без конкретного змісту. Тому безглузді дискусії з росіянами. Справжній сенс для рабів мають лише слова господаря та його здатність їх матеріалізувати.
У цьому розгадка мема про «загадкову російську душу». Нічого загадкового – лише психологія рабів. Але оскільки Європі цей предмет ніколи не був цікавий через те, що в християнстві рабство вважалося тимчасовою ненормальністю, і вже через 15 років після відкриття Америки ченці в Іспанії зчинили галас і домоглися від короля Карла його заборони в Новому Світі, крім стародавніх римлян ніхто в цьому не копався.
Практичний висновок у поточній ситуації російськоукраїнської війни – лише яскрава військова поразка РФ, що демонструє слабкість господаря, може викликати бунт рабів у ній і як наслідок припинення війни. Урізання пайків та проблеми з кар’єрами через економічні санкції – це лише підкладка до нього. Без ефектного опускання господаря у власних очах рабів неможливо змусити їх ворушитися і шукати різні альтернативи.
Кремлівці, перетворивши неприязнь до українців на ненависть, аж до ядерного удару, самі створили шикарну передумову для цього. У Кремлі забули стару істину: імперії не слід розпочинати війни біля своїх кордонів, у яких вона не може швидко перемогти. Десь за морем чи у далекому Афганістані можна. Але не такі, коли треба будувати укріплення у Ленінградській області. Це пролог до самоліквідації.
