На вході стоїть величний ягідний тис – звідси починається історія саду. Стежина веде до незвичайного ліхтаря, навкруги якого ростуть гвоздика і сукуленти. Йдемо далі: вже проглядається основна клумба, яка налічує кілька десятків рослин, тінистий сад, а над ним – кущ калини. Для дружини загиблого воїна це усе – сад мрії.

Вікторія – дизайнерка і фотографка із села Петро-Михайлівка на Запоріжжі. Війна забрала обидві її опори: коханого чоловіка та батька. Але що у жінки не відібрати, то це бажання творити. У памʼять про рідних вона продовжила їхню справу життя – створення домашнього затишку. Ще трішки, і хобі перетвориться на власну справу.

Щаслива випадковість

Понад 10 років я працювала у сфері дизайну. Мені дуже подобалося створювати публікації, верстати тексти. Першою моєю роботою стала редакція місцевої газети. І, напевно, моя така творча натура згодом послужила мені в подальшій діяльності.

Це був 2011 рік. Абсолютно випадково я зустріла стару подругу, з якою ми разом навчалися. Вона вирішила познайомити мене зі своїм майбутнім чоловіком. Я пішла на цю зустріч, і там був Максим. Він був товаришем нареченого.

Цей чоловік одразу припав мені до душі. Він був досить спокійний – без якогось зухвальства чи вираженого залицяння, як це буває. Поруч з ним було якось так приємно і легко. Я відчувала надійність, впевненість, спокій. Напевно, саме це мене і зацікавило. Ми почали зустрічатися, а через чотири роки, у 2015-му, одружилися.

Я чекала на нього, та він обрав захист країни

Я давно хотіла спробувати себе у фотографії. Памʼятаю, це почалося відтоді, як ми з сестрою поїхали в Карпати. Тоді була в горах уперше. А там же всі ці неймовірні пейзажі, мальовничі краєвиди – хотілося все фільмувати. І тоді, у 2017 році, на Новий рік я знайшла під ялинкою професійну фотокамеру – це був подарунок від Максима. Він знав, як сильно я про це мрію.

Перші роки не планувала займатися професійно фотографією. Та у 2021 році остаточно вирішила, що буду вчитися на фотографку. Тоді ми з чоловіком жили у Запоріжжі. Я планувала повністю поринути у цей бізнес, працювати сама на себе. Почала приймати перші замовлення.

Дуже швидко я виросла до рівня, коли записи були на місяць наперед. Я постійно працювала – майже без вихідних. Тому весь мій фокус уваги був прикутий до роботи, а не до новин і подій, які відбуваються навколо. Ми з Максимом не обговорювали можливе вторгнення. Хоча, пам’ятаю, тато постійно казав: «Діти, напевно, буде щось страшне». Та ми його слова не сприймали серйозно.

Максим працював на «Запоріжсталі». Ввечері 23 лютого він вийшов у нічну зміну, а я, нічого не підозрюючи, лягла спати. Чудово памʼятаю: о 6:27 прокинулася від вибуху. А далі – відчуття страху і паніки в голові, нерозуміння, що відбувається. А Максим, завжди урівноважений, не панікував навіть тоді.

Я вирішила поїхати до батьків у село, тому що тато дуже хворів. Хотіла, щоб і Максим поїхав зі мною. Але він навідріз відмовився через роботу. Він мав приїхати пізніше. Обіцяв. Але не зробив цього – Максим пішов у військкомат.

Таке наснилося…

Мій чоловік уже мав військовий досвід. Він служив у десантно-штурмовій роті, проходив строкову службу у 25-й бригаді. Я розуміла, що його можуть призвати, але не думала, що він піде сам, добровільно, з перших днів. 

Я ні на мить не сумнівалася у його сміливості. Але не думала, що це буде так. Він опинився на Донецькому напрямку. Питала: «Ти – там, де найнебезпечніше?». Відповідав: «Так».

Я була поруч і водночас далеко. Ми зідзвонювалися і списувалися, наскільки це було можливо. Він постійно казав: «Ти вже підготувала гарні новини?». І я ж розповідала йому всяке, що могло його відволікти. Писала вірші, декларувала Шевченка. Останній вірш він не прочитав.

Максима більше немає. Він загинув під час штурму. А я, знаєте, відчувала. Мені перед тим наснилося таке, що я прокинулася серед ночі у холодному поту. Уві сні я гукала Максима, але він не прийшов.

Звісно, був період, коли ми з мамою не могли себе пробачити в тому, що відпустили його, що не втримали. Важко було прийняти факт, що Максим ухвалив це рішення без нас.

Через три місяці помер мій тато. Цей несамовитий біль обох утрат дуже важко описати. Я кричала, годинами не могла встати з підлоги. Я втратила обидві опори, які мала. У мене просто зупинилося життя.

Час лікує, але не тільки він

Спочатку все було як у тумані. Колосальний стрес та удар по організму. Сестра забрала мене на відновлення у Вінницьку область. Звісно, минає час, і ти починаєш приймати ситуацію. Розумієш, що вже нічого не можна зробити.

Після цих утрат я відчула, що на мені якийсь обов’язок чи щось таке. Я себе налаштувала, що маю зібратися і щось почати робити – допомагати мамі та витягувати себе з того стану. У нас був власний будинок, і я розуміла, що вона сама з усім не впорається.

У мене виникло дуже сильне бажання зберегти батьківський дім таким, яким його запамʼятав тато. Батько був головним інженером і власноруч проєктував наш будинок. Це, до речі, тато прищеплював мені любов до свого, рідного. Він завжди намагався створювати домашнє родинне тепло. І, напевно, ця його місія, жага до життя мотивували мене продовжити його розвивати будинок, вкладати зусилля у створення комфорту.

Максим теж був працьовитий. Він багато допомагав у будівництві моєму батьку, та і своєму. Все робив по господарству. Памʼятаю, вчительці допомагав дах будинку перекривати. Такий, знаєте, «безвідмовний».

Хочу зберегти памʼять про найрідніших

У моїй голові народжуються проєкти, які я хочу втілити. У Вінниці я надихнулася садами. Ох, яка ж там краса. І потім у мене виникло бажання створити сад своєї мрії біля батьківського дому. Я там зробила куточок, де власноруч установила столик, лавку, вазони з дерева.

Нині я займаюся підготовкою саду до морозів. А ось у майбутньому хочу створити на базі цього саду власну справу – розсадник та яблуневий сад. Активніше в цьому напрямку почну працювати наступного року.

Створення саду для мене – це як місія зберегти пам’ять про тата та Максима. Я це розцінюю як продовження їхнього життя, їхньої історії. І ця ідея надихає мене творити.

Я взяла собі за мету і далі відвідувати українські сади та показувати їх через соцмережі, розказувати про них. Це дійсно великий приклад та серйозна праця людей. Це варте визнання.

Мрію також висадити десь поруч лавандове поле, де я могла б проводити фотосесії. Знаю, що це дозволить поєднати всі мої творчі надбання та створити щось для людей.

Що я зробила за майже 5 місяців

На вході в основну частину саду стоїть величний ягідний тис, звідси починається історія саду –його садив ще тато. Звідси йде стежина до нашого «маяка» (ми так називаємо ліхтар, який також поставив тато). Кругом «маяка» ростуть гвоздика і різноманітні сукуленти. А на південь – простягається живопліт із кипарисів у поєднання з гортензіями та хостами.

Від тису проглядається основна клумба, яку я в цьому році почала садити і розробляти. Вона налічує понад 20 видів рослин: два види горлянки, крокуси, нарциси, магнолія, ялівець «Блю Чіп», туя «Даніка», троянди, барбарис «Дарк Роял», півонії, хризантеми мультифлора. Все зроблено в композиції з альпінарієм.

Понад будинкам простягається тінистий сад, де в мене ростуть конвалії та понад 17 видів хости. Над тінистим садом розміщується кущ калини. Він нагадує нам про наш рід, тому що його садив ще мій дядько, якого з нами немає – але залишилась така згадка про нього.

Середню частину саду займає газон. Всередині саду росте сформований абрикос, якому я цього року зробила омолоджувальну обрізку. Він дає гарну тінь у спекотне літо. Південна частина саду має арку з клематисом, зону сухого струмка та фонтан.

З іншої сторони від тису розміщено центральну алею, на якій уже є багато різних квітів. Але в мене є бажання створити тут клумбу під назвою «4 сезони»: густо засаджену клумбу, на якій квіти будуть змінювати одні одних і навіть взимку будуть квітнути чемерник, крокуси, а туї «Даніка» додаватимуть контрасту.

Допомагатиму й іншим долати біль

Я розвиваю наразі ще один проєкт – написання картин «Мандала». Відчула, що хочу малювати, коли відновлювала свій стан після травми. І «Мандали» гармонізували мене, я відчувала, що поринаю в релакс.

«Мандала» має в основі девʼять кіл, які символізують всесвіт. Кожне з них особливе, але вони перетинаються між собою. Потрібно робити певні кола, які повинні бути рівними. Коли я малювала «Мандалу», у мене стабілізувалася рука, а з нею – вся нервова система. Тільки у спокійному стані можна створювати цю красу. Це чудова арттерапія.

Я зараз готую перший майстер-клас із цієї техніки, який проведу в Карпатах. А на майбутнє у мене є ідея проводити заняття у себе в саду, і запрошувати людей, які потребують терапії, та навчати їх стабілізувати свій стан через творчість.

Вони дивляться на мене – щасливу

Я точно знаю, що і тато, і Максим хотіли б, щоб я була щасливою і продовжувала жити та втілювати свої мрії. Тому зараз, звісно, я більше приділяю уваги собі: своєму стану та відновленню. І, звісно, допомагаю рідним також переживати втрати.

Вірю в те, що якщо людина чогось дуже хоче, то можливості до неї притягнуться. Хочеться, щоб ось цей вогник у мені не згасав. Якщо в мене у голові малюється картинка, яку я хочу відтворити, в мене точно буде можливість це втілити.

Авторка: Вікторія Коломієць