Вадим Чередниченко
Парламентські вибори у Вірменії, що відбулися 7 червня 2026 року, без перебільшення стали найважливішою політичною подією для країни за останнє десятиліття. Це були перші чергові вибори до Національних зборів за останні дев’ять років – кампанії 2018 та 2021 років проходили у позачерговому форматі на тлі глибоких внутрішніх потрясінь.
Для Вірменії це голосування мало характер цивілізаційного референдуму. Суспільство обирало не просто новий склад парламенту та кандидатуру прем’єр-міністра, а визначало геополітичний вектор: остаточний розрив із багаторічною залежністю від Москви й рух у бік Заходу чи повернення в орбіту кремлівського впливу під гаслами «відновлення стабільності та безпеки».
ПРЕЛЮДІЯ ДО ГОЛОСУВАННЯ
Виборча кампанія 2026 року проходила в умовах безпрецедентного зовнішнього та внутрішнього напруження. Головними чинниками, що сформували політичний ландшафт напередодні 7 червня, стали два взаємопов’язані процеси: складне врегулювання відносин з Азербайджаном та відкритий конфлікт між Єреваном і Москвою.
Протягом останніх років уряд чинного прем’єр-міністра Нікола Пашиняна послідовно втілював курс на диверсифікацію зовнішньої політики. Розчарування в ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку) та бездіяльність Росії під час кризових моментів змусили Єреван шукати безпекових гарантій у відносинах з ЄС, США та Францією. У відповідь Москва залучила весь доступний інструментарій гібридного тиску.
Напередодні виборів, наприкінці травня 2026 року, Російська Федерація вдалася до відкритого шантажу. Москва відкликала свого посла «для консультацій» та пригрозила Вірменії повним припиненням постачання нафти і газу за пільговими цінами, а також заблокувала імпорт ключових вірменських товарів на свій ринок. Російська пропаганда відкрито підтримувала вірменську опозицію, звинувачуючи команду Пашиняна в «зраді національних інтересів».
Водночас внутрішня ситуація у Вірменії залишалася крихкою через підписання суперечливих, але необхідних угод щодо делімітації кордонів з Азербайджаном. Опозиція намагалася грати на патріотичних почуттях громадян, звинувачуючи владу у слабкості, тоді як уряд наполягав, що встановлення чітких, міжнародно визнаних кордонів — це єдиний спосіб забезпечити суверенітет Вірменії та відкрити шлях до нормалізації відносин із Туреччиною.
ХТО І З ЧИМ ІШОВ НА ВИБОРИ
У виборах взяли участь 18 політичних сил (16 партій та 2 альянси). Для партій виборчий бар’єр становив 4%, для блоків із трьох сил — 8%, а для ширших об’єднань — 10%. Головне протистояння розгорнулося між трьома основними таборами.
«Громадянський договір» (Нікол Пашинян). Правляча партія будувала свою кампанію на ідеї побудови «Республіки Вірменія в її реальних кордонах». Головні меседжі — збереження демократичних інституцій, продовження реформ за підтримки ЄС, підписання фінальної мирної угоди з Баку та поступовий вихід із безпекових структур РФ, які довели свою неефективність.
Альянс «Сильна Вірменія» (Самвел Карапетян). Нова проросійська опозиційна сила, створена під керівництвом російського мільярдера вірменського походження. Карапетян та його прибічники просували тезу про те, що Вірменія не виживе без «тісних історичних і економічних зв’язків із Росією», обіцяючи повернути дешеві енергоносії та гарантії безпеки від Москви.
Блок «Вірменія» (Роберт Кочарян). Традиційне крило опозиції, очолюване колишнім президентом країни. Блок спирався на реваншистські настрої, жорстко критикував Пашиняна за територіальні поступки та вимагав припинити «небезпечні загравання із Заходом».
Попри запеклу боротьбу, соціологічні опитування напередодні голосування показували суттєвий відрив правлячої сили — суспільство, втомлене від постійної загрози війни, прагнуло передбачуваності та миру, які пропонував чинний курс.
ВИСОКА ЯВКА ТА ВПЕВНЕНЕ ЛІДЕРСТВО
День голосування 7 червня продемонстрував високу громадянську відповідальність вірмен. За даними Центральної виборчої комісії, підсумкова явка виборців склала майже 59% (проголосували понад 1,47 мільйона громадян із 2,5 мільйона зареєстрованих). Це стало найвищим показником за останні три парламентські кампанії в країні, що свідчить про високу легітимність отриманих результатів.
Хоча день виборів супроводжувався напруженням та арештами окремих радикальних активістів проросійських сил за спроби провокацій, загалом процес голосування пройшов відповідно до демократичних стандартів.
Після підрахунку 100% бюлетенів голоси виборців розподілилися таким чином:
Правляча партія «Громадянський договір» під керівництвом чинного прем’єра Нікола Пашиняна здобула впевнену перемогу, отримавши 49,81% голосів. Цей результат продемонстрував, що попри всі труднощі більшість населення підтримує європейський вектор розвитку.
Головний проросійський опонент — Альянс «Сильна Вірменія», очолюваний Самвелом Карапетяном, посів друге місце із результатом 23,35% голосів. Попри значну фінансову та медійну підтримку з боку РФ, мобілізувати більшість виборців їм не вдалося.
Третє місце посів традиційний опозиційний Блок «Вірменія» на чолі з колишнім президентом Робертом Кочаряном, який спромігся набрати 9,96% підтримки.
Усі інші політичні сили, включно з «Процвітаючою Вірменією» Гагіка Царукяна (3,99%) та новою партією «Крила єдності» (2,28%), не змогли подолати прохідний бар’єр. Таким чином, у новому складі Національних зборів Вірменії будуть представлені лише три політичні сили.
Завдяки специфіці вірменського виборчого законодавства, яке гарантує формування стабільної більшості, «Громадянський договір» отримує абсолютну більшість мандатів. Це дозволяє Ніколу Пашиняну самостійно сформувати уряд і зберегти за собою посаду прем’єр-міністра без необхідності створювати хиткі коаліції.
МІЖ ЄВРОПЕЙСЬКОЮ МРІЄЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ ПОМСТОЮ
Результати виборів зафіксували важливий статус-кво, але реальні виклики для Вірменії лише починаються. Перемога Пашиняна надає йому сильний політичний мандат, але реалізація намічених планів проходитиме в режимі кризового менеджменту.
У ніч після виборів Пашинян зробив важливу заяву, яка окреслює майбутню стратегію Єревана. Він підкреслив, що Вірменія продовжить курс на зближення з Європейським Союзом, але водночас намагатиметься вести «збалансовану політику». На практиці це означає спробу всидіти на двох стільцях у сфері економіки: Єреван не збирається виходити з Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), щоб уникнути миттєвого колапсу торгівлі, але політично та інституційно інтегруватиметься до ЄС.
Для України та ширшого Чорноморсько-Кавказького регіону перемога демократичних сил у Вірменії є позитивним сигналом. Це означає подальше руйнування російського монопольного впливу на Південному Кавказі. Єреван продовжить віддалятися від Москви, що зменшує можливості Кремля використовувати Вірменію як геополітичний плацдарм чи інструмент для обходу санкцій.
Отримавши вотум довіри, уряд Пашиняна має завершити підписання повноцінного мирного договору з Азербайджаном. Це відкриє шлях до розблокування транспортних комунікацій у регіоні та встановлення дипломатичних відносин із Туреччиною. Якщо цей план вдасться реалізувати, Вірменія зможе вийти з багаторічної транспортної та економічної ізоляції.
ЕКОНОМІЧНІ РИЗИКИ ТА ВІДПОВІДЬ МОСКВИ
Головна загроза найближчих місяців — економічна помста з боку Росії. Оскільки проросійські сили зазнали поразки, Кремль, ймовірно, перейде від погроз до дій у питанні постачання газу та нафти. Уряду Вірменії доведеться в екстреному порядку вирішувати питання енергетичної безпеки, шукаючи альтернативні шляхи через Іран або диверсифікуючи постачання за допомогою західних фінансових інструментів.
Як би там не було, вибори 7 червня 2026 року довели, що вірменське суспільство пройшло точку неповернення у своїх відносинах із колишньою метрополією. Попри шантаж, залякування та важкі наслідки попередніх воєн, громадяни обрали демократичний розвиток та європейську перспективу, продемонструвавши, що час беззаперечного домінування Росії на Кавказі остаточно добігає кінця. Сперечатися про правильність цього курсу опозиція тепер зможе лише в стінах парламенту, де правляча більшість отримала всі важелі для реалізації своєї стратегії «Мирного перехрестя».
