Вадим Чередніченко

На тлі безрезультатного візиту спочатку до Москви, а потім до Києва американських переговорників Віткофа та Кушнера все частіше на думку спадають думки, що надіям українського суспільства на переможне завершення війни не судилося збутися. Занадто багато гнилого західного прагматизму ми побачили за ці чотири з половиною роки, надто сильні в тамтешніх суспільствах компромісні настрої – головний сенс яких полягає в тому, щоб зберегти своє солодке сите життя, і начхати, що десь там, в Україні, щодня гинуть люди, мільйони доль зруйновані, тихий відчай з кожним днем все сильніший.

Війна Росії проти України вже давно вийшла за межі класичного воєнного конфлікту й перетворилася на виснажливе протистояння ресурсів, терпіння та політичної волі. На тлі нескінченних дискусій про можливості перелому на фронті дедалі чіткіше вимальовується прагматичний і позбавлений ілюзій сценарій того, як саме цей конфлікт рухатиметься до свого фіналу. Це не буде миттєва перемога з беззастережною капітуляцією ворога, як і не буде абсолютний тріумф міжнародного права. Реальний фінал виявиться набагато складнішим, цинічнішим і болючішим для багатьох, хто очікує історичної справедливості.

Фаза виснаження та вимушені компроміси

Швидкого розв’язання чекати не варто: війна триватиме ще певний час у нинішній фазі високої або середньої інтенсивності. Жодна зі сторін наразі не має вирішальної переваги, здатної повністю зруйнувати фронт іншої. Проте людський, економічний та військовий потенціал не безмежний. Виснаження, що накопичується як в Україні, так і в РФ, поступово штовхатиме ситуацію до неминучої точки трансформації.

Перші ознаки розрядки з’являться не у вигляді гучних мирних договорів, а через неформальні домовленості та локальні поступання. Це буде процес затяжного «пригасання» інтенсивності.

Почнеться поступове зменшення кількості наступальних операцій із переходом до статичної оборони, зменшення масованих ракетно-дронових ударів по критичній та цивільній інфраструктурі через брак ресурсів, дорожнечу й виснаження систем ППО.

Покрокові домовленості щодо окремих ділянок фронту, обміну полоненими, логістичних та гуманітарних коридорів додатково знижуватимуть напругу.

Цей період буде супроводжуватися важкими й непопулярними рішеннями, але саме він створить підґрунтя для наступного — політичного етапу.

Транзит влади в Кремлі

Ключовим поворотним моментом стане не військовий прорив, а внутрішньополітична трансформація в самій Росії. Система, побудована нинішнім господарем Кремля, рано чи пізно зіткнеться з кризою спадкоємності або внутрішньоелітного заколоту, коли ціна утримання режиму перевищить вигоди для російських олігархічних і силових кланів.

Врешті-решт відбудеться заміна головного персонажа. На зміну нинішньому диктатору прийде новий фігурант — формально «більш миролюбний», компромісний та готовий до діалогу. Його головним завданням стане збереження російської держави від колапсу та порятунок капіталів еліти.

Стратегія нового кремлівського лідера буде класичною для подібних режимів. По-перше, це посипання голови попелом. Всю провину за розв’язання війни та воєнні злочини буде публічно покладено виключно на попередника та його найближче оточення, яке зроблять цапами-відбувайлами.

Новий режим декларуватиме повернення до нормальності, відмову від агресивної риторики та готовність відновлювати конструктивні відносини з Заходом.

Кремль погодиться на певні формальні репарації або компенсації Україні — найімовірніше, за рахунок вже заморожених російських активів або відрахувань із майбутнього експорту енергоносіїв.

Головна мета цієї вистави буде простою — обміняти виплату компенсацій та локальні поступки на повне або часткове зняття міжнародних санкцій.

Цинізм геополітики

Західні «товариші» сприймуть таку зміну в Кремлі з величезним полегшенням. Західна система, втомлена від економічного тиску, інфляції, біженців та постійної загрози ескалації, з готовністю піде назустріч новому російському керівництву.

Як тільки Кремль демонструватиме мінімальну готовність до співпраці, прагматизм швидко витіснить морально-етичні цінності з порядку денного.

Західні корпорації з радістю повернуться на місткий російський ринок, а європейські країни відновлять закупівлю російських ресурсів – хай і під новими брендами чи за новими схемами.

Санкційні обмеження почнуть розпадатися одне за одним під приводом «підтримки демократичних трансформацій у РФ».

Промови про «захист вільного світу» поступяться місцем прагматичним розрахункам щодо енергетичної безпеки та економічного зростання.

Світ швидко виявить бажання перегорнути цю сторінку історії, віддавши перевагу стабільності над справедливістю.

Без Гааги другого Нюрнберга

Найбільшим розчаруванням для суспільства, яке прагне справедливості, стане відсутність повноцінного міжнародного трибуналу. Надії на «другий Нюрнберг» чи трибунал у Гаазі для вищого керівництва РФ залишаться ілюзією.

Прагматична міжнародна політика завжди обирає компроміс замість абсолютного правосуддя, якщо це дозволяє уникнути хаосу на території ядерної держави.

Новий кремлівський режим не видасть своїх генералів чи силовиків (а тим більше самого себе) міжнародному правосуддю. Західні країни не наполягатимуть на судах над вищим керівництвом, аби не блокувати дипломатичні канали та не заганяти нову російську владу в кут. Замість масштабного трибуналу світ отримає кілька показових заочних процесів над другорядними виконавцями, які не матимуть жодного реального впливу. Правосуддя буде принесене в жертву геополітичній доцільності.

Плану Маршалла не буде

Найбільш болючим аспектом повоєнного устрою для України стане усвідомлення того, що масштабного, безкорисливого та безлімітного «плану Маршалла» від західних партнерів не буде. Західна підтримка у відбудові буде вкрай прагматичною, обмеженою та бюрократизованою – на чому, до речі, наполягатиме Росія.

Замість сотень мільярдів доларів прямої безповоротної допомоги Україні пропонуватимуть переважно кредити, інвестиційні програми під жорсткі умови та гарантії для західного бізнесу. Кожен долар супроводжуватиметься тотальним контролем, вимогами щодо структурних реформ, боротьби з корупцією та приватизації залишків державного сектору.

Захід намагатиметься перекласти основний фінансовий тягар відбудови України виключно на заморожені російські гроші, мінімізуючи використання коштів власних платників податків.

Україна залишиться один на один із колосальними демографічними, економічними та інфраструктурними руйнуваннями, буде вимушена відбудовуватися в умовах жорсткої економії та боргових зобов’язань.

Головний урок

Фінал війни постане перед нами без яскравих кінематографічних кадрів підписання капітуляції. Це буде складний, неоднозначний і місцями цинічний процес. Україна збереже свою суверенність і державність, але ціна за це виявиться надзвичайно високою.

Світ вкотре доведе, що прагматизм та економічні інтереси переважають над ідеалами справедливості. Росія уникне повної дезінтеграції та глобального трибуналу, Захід повернеться до звичних торговельних зв’язків, а Україні доведеться спиратися перш за все на власні сили, будуючи нову реальність без ілюзій щодо зовнішніх «рятівників».

Головний урок цього сценарію полягає в тому, що дорослішання нації відбувається тоді, коли вона перестає вірити у казкові фінали й починає готуватися до складного повоєнного життя у прагматичному світі.