Вадим Чередніченко
Виступаючи на зустрічі зі студентами та викладачами педагогічного вишу, господар Кремля Володимир Путін видав чергову тираду, покликану виправдати криваву агресію проти України. Розмірковуючи про далеку Північ, він із неприхованим захопленням деталізував уявний сюжет з життя дикої природи: як косатки нібито зграями атакують білих ведмедів, «розривають їх на частини» та «їдять як дрібноту». З цього біологічного марення диктатор зробив прямолінійний і моторошний висновок: дітям у школах слід обов’язково пояснювати саме таку «харчову цепочку», аби вони змалку розуміли, «у якому світі ми живемо і навіщо ми проводимо спеціальну військову топерацію».
Науковці — зоологи й океанологи — лише знизали плечима перед кричущим невіглаством: у реальній Арктиці косатки не полюють на білих ведмедів. Обидва види
є верхівковими хижаками у своїх середовищах існування і практично не перетинаються у фатальних сутичках. Жодного зафіксованого випадку подібної «охоти» фахівці не знають, а псевдовідеоролики, які, ймовірно, переглядав диктатор перед виступом, виявилися звичайним згенерованим штучним інтелектом контентом.
Проте невігластво кремлівського очільника — це лише вершина айсберга. Набагато важливіше те, що ця вигадана картина жорстокого шматування хижаками одне одного подається як головна обґрунтувальна метафора всієї зовнішньої політики держави.
Цей епізод прозоро оголює два ключові симптоми правлячого режиму. Насамперед ми маємо справу з людиною, яка остаточно втратила зв’язок із реальністю та живе у вигаданому, альтернативному світі. Людина, що розпоряджається долями мільйонів і тримає руку на ядерній кнопці, будує геополітичну візію на підставі нейромережевих фейків та обивательських міфів. Але що ще страшніше — ця маренева метафора викриває патологічний садизм і нездорову фіксацію на вбивстві. Диктатора щиро захоплює процес, де хтось когось «розриває на шматки». Для нього світ позбавлений права, моралі, емпатії чи міжнародних угод — це лише кривава бойня, де перемагає той, хто зумів напасти зграєю. І саме таку вісцеральну культивацію насилля він вимагає транслювати дітям як єдино правильну норму буття.
Проте патологія диктатора вже давно перестала бути його приватним діагнозом. Вона стала офіційною державною доктриною. Те, що ми спостерігаємо в сучасній Росії, демонструє повну системну відповідність ідеологічним, соціологічним та інституційним критеріям фашистської держави XX століття.
Конструювання метафізичного ворога
У документальному проекті Костянтина Гольденцвайга «Незвичайний фашизм», який вийшов ще в грудні 2022 року, розглядаються фундаментальні алгоритми, за допомогою яких тоталітарні режими минулого придушували розум і волю мільйонів громадян. Порівнюючи Німеччину 1930-х років і сучасну РФ, дослідники доходять висновку про вражаючу тотожність їхнього методологічного інструментарію.
Паразитування на травмі та міф про «воскресіння величі». Націонал-соціалізм виріс із комплексу меншовартості та образи за поразку у Першій світовій війні, породивши міф про «удар кинджалом у спину». Путінізм побудовано на подібному геополітичному реваншизмі — сприйнятті розпаду СРСР як «найбільшої катастрофи XX століття». Прагнення «повернути історичні землі», відновити імперські кордони й довести світу власну винятковість перетворилося на головний зміст існування держави.
Концепція обложеної фортеці та випереджального удару. Як і в нацистській пропаганді, де будь-яка загарбницька кампанія трактувалася як вимушена відповідь на «провокації» та «загрозу знищення нації», сучасний кремлівський режим обґрунтовує агресію вигаданою самообороною. Наратив «якби ми не напали першими, на нас би напали завтра» став панівною догмою, а весь зовнішній світ зображується ворожим конгломератом, який прагне розшматувати Росію — так само, як путінські косатки розривають уявну здобич.
Тотальний контроль інформаційного поля. Незалежні ЗМІ, критична думка та альтернативні джерела інформації в Росії сьогодні ліквідовані з тією ж безжальністю, з якою у Третьому Рейху зачищали пресу та палили «неправильні» книжки. Залишилася лише монолітна державна пропаганда, завдання якої — щоденне розпалювання ненависті та дегуманізація противника.
Від конформізму до колективного садизму
Диктатура не здатна вижити без мовчазної або активної співучасті суспільства. Режим роками цілеспрямовано працював над тим, щоб перетворити мільйони людей на слухняне знаряддя.
Еволюція від деполітизації до мобілізації. Десятиліттями Кремль продавлював формулу: «політика — це брудна справа, ви туди не лізьте, ми самі про все подбаємо». Цей суспільний договір виплекав феномен масової виученої безпорадності. Більшість населення добровільно відмовилася від громадянської суб’єктності, вибравши пасивну покору та самовиправдання: «згори видніше», «ми люди маленькі».
Перехід до культу сили. На наступному етапі режим почав вимагати від суспільства вже не просто мовчання, а радісної залученості у насилля. Тотальна мілітаризація суспільного життя, запровадження дитячих парадів у військовій формі, перетворення Дня Перемоги з дня скорботи на агресивне «можем повторить» — усе це сформувало середовище, у якому брутальна сила сприймається як головна чеснота.
Руйнування емпатії. Коли лідер держави на зустрічі з освітянами прямо закликає вчити дітей того, що світ влаштований за принципом «розривання слабшого на шматки», він свідомо нищить базові моральні табу. Суспільство, яке погоджується з такою оптикою, втрачає здатність співчувати жертві, починаючи ідентифікувати себе виключно з хижаком.
Юридичний терор та сакралізація історії
Інституційно сучасна Росія повністю повторює правові й політичні трансформації класичних фашистських режимів.
Правовий нігілізм і репресивне законодавство. Закони більше не захищають громадянина від держави — вони стали зброєю держави проти громадянина. Норми про «дискредитацію армії», «іноагентів», «небажані організації» та «зазіхання на історичну пам’ять» виконують таку саму роль, як і надзвичайні декрети 1930-х років у Німеччині. Будь-яка незгода з офіційною лінією трактується як державна зрада.
Силовий апарат як основа стабільності. Опора на спецслужби, роздутий поліцейський штат, катування у в’язницях та відсутність незалежного суду створили систему, де правова нормованість замінена свавіллям можновладців.
Приватизація минулого. Режим привласнив собі перемогу над нацизмом 1945 року, перетворивши її на квазірелігійний щит. Будь-яка критика нинішньої політики Кремля оголошується «фашизмом», у той час як сам Кремль послідовно втілює у життя практики тих, кого колись переміг світовий союз демократій.
Гібридність і цифровий тоталітаризм
Звісно, між класичним фашизмом XX століття та його сучасним російським різновидом є певні відмінності, зумовлені зміною історичних епох та технологічного укладу.
Гітлерівський нацизм або італійський фашизм Муссоліні спиралися на стрункі (хоч і злочинні) ідеологічні доктрини, які вимагали від громадян щирої, палаючої віри та масового фанатичного ентузіазму. Путінізм — режим набагато більш еклектичний і прагматично-цинічний. Його «ідеологія» є франкенштейнівським міксом із радянської ностальгії, імперського шовінізму, ультраконсервативного фундаменталізму та звичайних кримінальних понять. Це фашизм епохи постправди, де головне завдання пропаганди — не стільки змусити вірити в одну ідею, скільки зневірити людей у самому існуванні правди як такої.
Крім того, сучасність надала диктатурі інструменти, про які режими минулого могли тільки мріяти. Цифрове стеження, біометричний контроль, автоматизоване блокування небажаного контенту та тотальне спостереження через соціальні мережі дозволяють утримувати контроль над суспільством із набагато меншими витратами ресурсів.
Неминучий фінал
Незважаючи на ці інструментальні відмінності, сутність режиму залишається незмінною. Перед нами — класична фашистська держава у її найчистішому, найбільш брутальному викладі.
Заява Путіна про косаток і білих ведмедей — це не просто черговий курйоз або невігластво диктатора, який передивився фейків у мережі. Це відвертий самовикривальний маніфест. Це філософія чистого садизму, зведена у ранг державної педагогіки. Коли очільник країни закріплює за правотою не закон, не мораль і не людську гідність, а лише право «зграї розривати здобич на частини», він остаточно викреслює свою державу із цивілізованого світу.
Історія XX століття довела: режими, які будують свою ідентичність на культі насилля, реваншизмі та мареневих метафорах про «перевагу хижаків», завжди прямують до одного й того самого фіналу. Вони несуть колосальне руйнування довколишньому світу, але врешті-решт неминуче знищують і самих себе.
