Нещодавно в соцмережах та медіа поширювали відео з концерту, де чоловік з ампутацією, якого називали ветераном, поводився дуже емоційно: голосно говорив, сперечався з охороною та чинив опір, коли його намагалися відвести від сцени. Охоронець застосував силу й повалив його на підлогу.

У соцмережах одразу з’явилися припущення про «напад ПТСР». Але чи можна визначити такий діагноз лише за поведінкою людини? І як насправді варто діяти, якщо поруч хтось переживає гострий кризовий стан? На ці запитання відповідає проєкт Dovidka.info з прихологинею Катериною Маргітич-Філіпповою.

Україна живе у війні вже дванадцятий рік, а повномасштабне вторгнення триває п’ятий. За цей час травматичний досвід отримали мільйони військових і цивільних. Тому дедалі частіше ми можемо зустріти таку людину, яка переживає сильну стресову реакцію, панічну атаку, флешбек або інший кризовий стан.

Водночас незвичну або різку поведінку ветеранів у побуті та соцмережах нерідко автоматично пояснюють ПТСР — посттравматичним стресовим розладом. Це не лише спрощує складну тему, а й створює стереотип, ніби ветерани з ПТСР обов’язково небезпечні або агресивні.

«Нападу ПТСР» як діагнозу не існує

Посттравматичний стресовий розлад — це не окремий раптовий «напад», а стан, що має цілий комплекс симптомів. Визначити його за одним епізодом поведінки, а тим паче за коротким відео із соцмереж, неможливо.

«ПТСР — це розлад із комплексом симптомів, певною тривалістю та історією їх виникнення. Він не встановлюється за одним епізодом поведінки. У людини з ПТСР справді можуть виникати панічні атаки, флешбеки, дисоціація або сильне збудження. Але кожен із цих проявів може існувати окремо від ПТСР. Тому вкрай важливо не грати в лікаря й не ліпити ПТСР кожному ветерану, який поводиться не так, як нам зрозуміло або зручно», — наголошує психологиня й кар’єрна консультантка Катерина Маргітич-Філіппова, яка працює з ветеранами та військовими.

Флешбек — це стан, коли спогад про травматичну подію відчувається настільки гостро, ніби вона відбувається знову. Під час дисоціації людині може здаватися, що вона ніби відокремлена від себе або навколишнього світу. Але причина незвичної поведінки може бути й зовсім іншою. Тому завдання людини поруч — не поставити діагноз, а оцінити ситуацію і, якщо можливо, допомогти.

Спершу переконайтеся, що немає небезпеки

Насамперед подивіться, чи не загрожує щось самій людині або людям поруч. Чи немає в неї зброї або небезпечних предметів, чи не перебуває вона біля дороги, скла, вогню або іншого джерела небезпеки.

Якщо людина озброєна, погрожує собі або іншим, її поведінка створює безпосередню небезпеку, не намагайтеся самотужки її стримувати. Викликайте екстрені служби.

ВАЖЛИВО! Якщо прямої загрози немає, фізична сила не повинна бути першою реакцією.

Навпаки, варто зменшити кількість подразників. Не потрібно, щоб навколо людини одночасно збиралися десятеро охочих допомогти. Нехай із нею спокійно говорить одна людина. За можливості варто відвести натовп, попросити інших не знімати все на телефони, зменшити гучний звук і яскраве світло.

Говоріть спокійно та не торкайтеся без дозволу

Людині в кризовому стані не допоможуть команди «Заспокойтеся!», «Візьміть себе в руки» або «Поводьтеся нормально». Краще говорити повільно, короткими й простими реченнями.

Можна назвати своє ім’я, сказати, що ви поруч і хочете допомогти, запитати: «Ви мене чуєте?», «Можна я підійду?», «Вам потрібна допомога?»

Не варто несподівано хапати людину за руки або плечі, особливо зі спини. Якщо потрібно допомогти їй сісти або підвестися, спершу запитайте дозволу: «Можна я допоможу вам підвестися?» або «Можна взяти вас за руку?»

Раптовий фізичний контакт у стані сильного стресу може ще більше налякати людину.

Допоможіть повернутися до «тут і зараз»

Під час сильного стресу людині може бути важко орієнтуватися в тому, що відбувається навколо. Допомогти можуть прості запитання: «Як вас звати?», «Ви знаєте, де зараз перебуваєте?», «Із ким ви сюди прийшли?», «Кому ми можемо зателефонувати?»

Важливо не командувати, а пропонувати вибір. Наприклад: «Хочете відійти у тихіше місце?», «Вам краще тут сісти чи трохи далі?», «Принести вам води?», «Покликати медика?»

Так людина поступово повертає відчуття контролю над ситуацією. І якщо ви збираєтеся щось зробити — наприклад, викликати лікаря чи допомогти перейти в інше місце, — краще спершу сказати людині про це.

Коли потрібні медики

Не кожен сильний емоційний стан потребує швидкої допомоги. Але є ситуації, коли зволікати не варто. Телефонуйте 103 або 112, якщо людина не розуміє, де перебуває, довго не реагує на звернення, втратила свідомість, має судоми, травмувалася під час падіння, говорить про самогубство, може завдати шкоди собі або іншим, вам тривалий час не вдається відновити з нею контакт.

Важливо пам’ятати й інше: ветеран або військовий — це не діагноз. ПТСР також не робить людину автоматично агресивною або небезпечною. За незрозумілою нам реакцією може стояти досвід, про який ми нічого не знаємо.

Військові повертаються не в те саме суспільство, з якого пішли на фронт: війна змінила всіх нас. Тому завдання цивільних не вимагати від ветеранів «просто стати такими, як раніше», а навчатися жити поруч із тими людьми, які мають різний досвід війни: без ярликів, самостійних діагнозів і зайвої агресії.