Вадим Чередніченко
Коли йдеш по квітучому, потопаючому в зелені Запоріжжю — навколо мирне життя, дівчата гуляють у гарному вбранні — важко повірити, що за півсотні кілометрів від тебе йде війна: земля тремтить від безперервної канонади, навколо дим і гар, руйнуються будинки, гинуть люди.

На жаль, захисна властивість людської пам’яті на час відключатися, щоб зберегти психіку, в сьогоднішніх запорізьких реаліях іноді обертається відвертим непотребством: розперезаною хохочучою прилюдно молоддю, гучною музикою, особливо в салонах машин, ситим самовдоволеним розсиджуванням в вуличних кафе, а то й ще новим видом спорту під назвою «відхопити гуманітарку». І це особливо прикро на тлі усвідомлення того, що Україна, за всіх своїх протиріч, за всієї своєї поки
що лише номінальної європейськості та інших пострадянських атавізмів — це країна героїв.

Захисники Маріуполя

У вівторок, 17 травня, розпочався процес евакуації захисників Маріуполя із заводу
«Азовсталь». Дивлячись в обличчя цих людей, які більше двох місяців стримували переважаючі сили противника і тим самим відтягували на себе ударне вороже угруповання, відчуваєш почуття гордості і захоплення, а разом з тим і співпереживання, сподіваючись, що російська сторона не дозволить по відношенню до них низості та підступності, тих самих, які вони продемонстрували вісім років тому
під Іловайськом. Хочеться вірити, що ратний подвиг, який завжди був в честі у всіх народів, збереже цих героїв від спокуси помститися їм за власне безсилля та численні втрати. Хочеться також вірити, що після повернення додому героїзм цих мужніх людей не тільки буде гідно оцінений державою, а й стане ще однією сторінкою в підручниках новітньої української історії — поряд із захисниками Саурмогили, кіборгами, які на смерть стояли в Донецькому аеропорту, іншими українськими воїнами.

На лінії фронту

На лінії фронту сьогодні настає оперативна пауза, але до її повного перетворення на окопну війну ще далеко. І на лінії фронту по всій її протяжності — від Херсона до Харкова, від наших Орєхова та Гуляйполя до Донбасу — українські захисники демонструють не менший героїзм та готовність до самопожертви. А заразом клепають орди противника, неухильно наближаючи цифру російських втрат у живій силі до рубежу в тридцять тисяч. І хоча як сторона, що обороняється, Україна втрачає менше людей, втрати, безумовно, є. І цих втрат буде ще чимало на шляху до повного визволення нашої країни від загарбників.

Герої серед нас

Героїзм на війні буває різним. Але кожен, хто хоч раз ризикував своїм життям заради інших, заради Вітчизни, має право носити це горде звання. Сидячи на лаві у сквері на проспекті Металургів, запорізький волонтер Віктор Федоряк розповідає без прикрас про волонтерську діяльність. Коли почалася війна, він як екс-депутат Долинської сільради став через свої контакти та соціальні мережі розсилати запити на допомогу. На першому етапі займався облаштуванням блокпостів, видобував та доставляв колючий дріт, буржуйки, інші предмети та обладнання. Довелося й мішки з піском потягати у Хортицькому районі, сміється він.

На наступному етапі, коли робота з облаштування блокопстів, в цілому, була завершена, Віктор на власній машині став возити на тимчасово окуповані території продукти, медикаменти та засоби гігієни. Завантажувалися на повну, вишукувались в кортеж з кількох машин, каже він, і вирушали. Назад забирали з собою місцевих жителів, які хотіли потрапити на підконтрольну Україні територію. Так Віктору вдалося евакуювати десять людей із Гуляйполя та ще кілька десятків із Полог.

Проїжджали з ризиком для життя чотири російські блокпости, бачили застрелених цивільних, проходили через принизливі огляди. Шукали, повідомляє він, усе, що пов’язане з патріотичною позицією, Збройними силами України, кілька разів стріляли чергою над головою. Гарного мало, але справа того вартувала. Наприклад, медикаменти, які доставляли спочатку до Пологівської ЦРЛ, а потім – коли тамтешній медперсонал вимушено залишив лікарню i ліки доставляли в інше місце дислокації –
врятували не одне життя місцевим жителям.

Кілька разів Віктор та його товариші з волонтерських поїздок потрапляли під обстріл
градами. Стан жахливий, каже Віктор, лежиш і, коли гуркіт нарешті припиняється, обережно перевіряєш, чи цілі твої руки та ноги, чи не відірвало їх.

“Потім так вийшло, що ми їхали в колоні з дев’яти машин, і нас завернули, бо попереду точився бій, – продовжує Віктор. – Я віз інсулін, довелося передати його місцевій владі в Оріхові. Вони вiдгукунулись, i, наскільки я знаю, потім препарат потрапив за своїм призначенням. Як би там не було, того дня я дуже засмутився і написав з цього приводу пост у соціальній мережі. До речі, це був приблизно той момент, коли я перестав приховувати від своєї сім’ї, чим саме займаюсь як волонтер.

На мій пост відгукнувся шкільний товариш, який на той час якраз був на передовій. Він повідомив мені, що якби ми проїхали, то могли б практично неминуче загинути. Водночас я потрапив — як мені повідомили, до чорних списків росіян — і мої поїздки на окуповані території довелося припинити. На цьому етапі я зайнявся забезпеченням усім
необхідним ЗСУ та Нацгвардії. Сьогодні це, а також евакуація людей i доставка медикаментів до прифронтової зони – мій головний вектор.

Говорячи про наших воїнів на передовій, Віктор не приховує свого захоплення їх бойовим духом і тією військовою майстерністю, з якою вони стримують ворога і завдають йому шкоди.

“Там хлопці з різних куточків України – львів’яни, кияни, запорожці – і всі мають намір битися до кінця, до повного визволення нашої країни від рашистської нечисті. Я пишаюся тим, що живу в Україні. Ми обов’язково переможемо і зробимо життя навколо нас на кілька порядків кращим, ніж було до війни.