Великий друг України Борис Джонсон, колишній прем’єр-міністр Великобританії та журналіст за першою професією, 17 жовтня опублікував у популярній газеті Daily Mail статтю. Для українців у цій статті немає нічого нового, проте позиція екс-глави британського уряду є вкрай важливою для створення громадської думки на тлі абсолютно неадекватної поведінки Дональда Трампа та його команди. Наводимо текст статті із незначними скороченнями.

Рано-вранці в середу українські солдати знову намагалися відбити запеклі атаки Путіна на свою країну. Іноді їм це вдавалося, але іноді російські ракети проривалися крізь оборону — руйнуючи житлові будинки, вбиваючи або калічачи ні в чому не винних мирних жителів.

А потім сталося щось незрозуміле. Українські системи оборони перестали працювати. Оператори могли піднімати перехоплювачі в небо, але варто їм було спробувати збільшити швидкість і навести апарати на ціль, як зв’язок переривався.

Наче хтось втрутився у програмне забезпечення: перехоплювачі втратили здатність розвивати швидкість понад 100 миль на годину (близько 160 км/год). В результаті сотні російських знарядь убивства безперешкодно летіли крізь нічне небо. Вони продовжували трощити українські електростанції, прирікаючи населення на замерзання вночі та повністю спростовуючи припущення про те, що Путін готовий припинити удари по енергетичній інфраструктурі.

На тлі руйнувань та загибелі людей, охоплених тривогою, українські військові намагалися зрозуміти, що відбувається. Можливо, російським програмістам вдалося зламати їхні системи зв’язку? А може, в їхніх лавах опинився зрадник?

Трохи згодом правда вийшла назовні. Українців справді зрадили. Виявилося, що саме Білий дім розпорядився внести технічні зміни в роботу системи Starshield – військової версії мережі Starlink Ілона Маска – через що перехоплювачі раптово стали марними. США не зробили жодного попередження – і реакцією значної частини решти світу стали подив і огида.

Виникає запаморочення — наче капітан команди «вільного світу» раптово виявився гравцем протилежної сторони. Хтось, діючи за вказівкою президента США, свідомо вирішив підірвати оборону вільного, демократичного і ні в чому не винного народу, який останні чотири з половиною роки бореться не лише за своє життя, а й за принципи свободи та демократії в усьому світі.

Чому вони це зробили? На сьогоднішній день від Білого дому не надійшло ані пояснень, ані виправдань. Втім, послідовність подій простежується цілком виразно.

Не порадившись ні з ким із союзників, за винятком Ізраїлю, США вирішили завдати удару по Ірану — кроку, в якому було важко побачити хоч якусь виразну мету чи стратегію. У відповідь іранці перекрили Ормузьку протоку, що призвело до різкого стрибка цін на нафту. Ця обставина тепер підриває шанси президента Трампа зберегти контроль над Конгресом за підсумками проміжних виборів, які відбудуться наступного місяця.

Довгий час кидаючись з боку в бік і роздаючи обіцянки укласти з Тегераном якісь примарні угоди, Трамп опинився в стані розпачу. У результаті його «геніальний» маневр, націлений на відволікання, звівся до пошуку нового винуватця зростання цін на дизельне паливо. Він звинувачує в цьому українців за їхні атаки на путінські нафтопереробні заводи. Що зовсім безглуздо.

Безумовно, удари України по російських НПЗ були дуже вдалими; вони закономірно ускладнили для Путіна постачання дизельного палива на ринок. Однак достатньо поглянути на хронологію подій останніх місяців, щоб зрозуміти: до світового зростання цін на нафту призвели не українські атаки на Росію, а саме удар Трампа по Ірану.

Зовсім не Зеленський своїми військовими діями спровокував закриття Ормузької протоки. Навпаки, Зеленський проводить політику, спрямовану на перекриття російських постачань нафти — курс, який протягом останніх чотирьох років відкрито підтримували усі західні країни, включаючи США.

Трамп щойно підписав масштабний законодавчий акт — своєрідну «важку артилерію», розроблену покійним сенатором Ліндсі Гремом (чия відсутність відчувається все гостріше з кожним днем). Цей документ наділяє президента винятковими повноваженнями запроваджувати санкції проти будь-якої країни, яка закуповує російські вуглеводні.

Якби він справді скористався цим законом за прямим призначенням, перекривши головне джерело доходів Путіна, то міг би примусити російського тирана до якнайшвидших переговорів і покласти край війні.

Проблема лише в тому, що в такому разі йому довелося б спрямувати цю «зброю» проти самого себе – у тому сенсі, що він щойно уклав огидну угоду з Путіним щодо закупівлі сотень тисяч тонн російського дизельного палива, тим самим повністю позбавив сенсу політику Заходу.

Таким чином, нинішня ситуація є такою: уряд США не просто готовий підірвати обороноздатність України — він фактично пропонує фінансувати російські бомби. При цьому цинічна угода між Трампом і Путіним навряд чи хоч трохи вплине на ціни на бензин для американських споживачів.

Не дивно, що мільйони людей знову задаються питанням: чому ж президент США виявляє таку слабкість стосовно Путіна? Чому він йде на поводу у цього злісного клептократа? Може, в путінському столі таки прихований якийсь компромат? Чи за посередництва Віткоффа і Кушнера було дано якусь обіцянку на період після завершення президентського терміну надати родині Трампа монополію на гральний бізнес у якомусь «Трампскі-Новгороді» на березі Чорного моря?

Не знаю. Але саме в такі моменти — коли все довкола здається шаленим, похмурим і перевернутим з ніг на голову — нам потрібно зберігати холодну голову. Адже, повірте, ситуація може стати ще гіршою. Українці щогодини, щодня залежать від системи Starlink, а також від іншої допомоги та розвідданих, що надходять із США. Цей потік не повинен перериватися.

Тепер Великобританії необхідно очолити скоординовані дії разом із нашими союзниками, щоб залагодити розбіжності між Вашингтоном та Києвом.

Мабуть, ще важливішим є те, що нам у Європі час чесно поглянути на фундаментальні перешкоди, що заважають завершенню війни. Ми зробили недостатньо, щоб натиснути на Путіна; ми так і не конфіскували його заморожені активи; європейці, як і раніше, закуповують російський газ у значних обсягах — і Трамп цілком справедливо на це вказує. А головне — ні з одного, ні з іншого боку Атлантики (ні у Вашингтоні, ні в Лондоні, ні в Парижі, ні в Берліні) так і не було чітко сформульовано, на яких умовах Україна має завершити цю війну.

Українці борються героїчно, і вони перемагають. Втрати Путіна досягли катастрофічних масштабів: 50 тисяч людей лише за останній місяць. Він просто не встигає знаходити їм заміну. Однак він не відмовиться від надії підпорядкувати Україну, поки західні держави колективно не дадуть йому чітко зрозуміти, що вони не потерплять реалізації цієї російської мети; що Україна має бути і буде вільною, що її свобода буде гарантована в рамках західної безпекової архітектури — а це означає НАТО.

Путін не чув цього сигналу вже багато років, причому навіть від нашої країни. Чому? Чого ми боїмося? Нам слід надати українцям доступ до коштів Путіна, а також до всіх
технологій, необхідних для того, щоб дати йому відсіч.

Але найцінніше, що ми можемо запропонувати — те, що справді принесе мир — це ясність щодо майбутнього України. Тієї самої ясності, в якій їй трагічно відмовляли з моменту здобуття нею незалежності в 1991 році. Я можу зрозуміти істерію та огиду, викликані можливою угодою між Трампом та Путіним. Але огида – це ще не план.

Путін має план щодо України — жахливий геноцид ний план. А в чому полягає план Заходу?