Щонайменше 114 тисяч цивільних і військових офіційно вважаються зниклими безвісти за особливих обставин. За кожним таким випадком — родина, яка живе в невизначеності, і складний процес пошуку, до якого залучені різні державні органи. 

Про те, з чого починати родині, як встановлюють долю людини, що відбувається з її статусом і де шукати підтримку, проєкт Dovidka.info говорить з Богданом Охріменком, керівником секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, та Тетяною Гойдик — адвокаткою, сестрою зниклого безвісти десантника 95-ї бригади.

Коли людина вважається зниклою безвісти

Богдан Охріменко очолює секретаріат Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. У розмові він пояснює, як держава обліковує зниклих безвісти, коли починається пошук і як взаємодіють різні органи.

— Що означає статус «зниклий безвісти за особливих обставин»?

Богдан Охріменко: У різних відомствах ця категорія може називатися трохи по-різному. У реєстрі Міністерства внутрішніх справ ідеться про осіб, зниклих безвісти за особливих обставин унаслідок російсько-української війни. У Координаційному штабі ми використовуємо категорію «пошук особи» — це та людина, яка зникла внаслідок збройного конфлікту й про долю якої станом на сьогодні немає достовірної інформації.

По суті, значення одне: військовий або цивільний зник унаслідок війни, а ні родина, ні держава поки не знають, що з ним сталося.

— Що родині робити насамперед?

Богдан Охріменко: Після того як родина отримала сповіщення, потрібно звернутися із заявою до Національної поліції. За фактом зникнення відкривають кримінальне провадження. Далі слідчий пояснює, що саме потрібно надати: свідчення, наявні документи, іншу інформацію. Дуже важливо також здати зразки ДНК, щоб у разі найгіршого можна було провести ідентифікацію.

Є окремі дорожні карти для випадків, коли зникає військовослужбовець, і коли йдеться про цивільну людину. Вони дещо відрізняються, але перший крок однаковий — звернення до поліції. Для родини військовослужбовця також важливо зареєструвати особистий кабінет на сайті Координаційного штабу.

— А якщо зв’язку з військовим немає, але офіційного сповіщення ще не отримали?

Богдан Охріменко: Саме відсутність зв’язку ще не означає, що людина зникла безвісти. Військовий може перебувати на позиції, виконувати завдання без власного телефону, користуватися лише службовим зв’язком. Бували випадки, коли родина втрачала контакт, зверталася до нас, створювала особистий кабінет, а потім військовослужбовець повертався із завдання й телефонував близьким.

Для початку повноцінної роботи нам потрібен документ, що підтверджує, що людина справді зникла під час виконання бойового завдання. Для родини військовослужбовця таким документом є офіційне письмове сповіщення про зникнення безвісти, що оформлюється через територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) на підставі інформації від військової частини. Якщо такого документа ще немає, ми можемо додатково зв’язуватися з військовою частиною і перевіряти інформацію. Якщо командування підтверджує зникнення, ми наполягаємо, щоб необхідні документи були оформлені якнайшвидше. 

— Коли офіційно починає діяти цей статус?

Богдан Охріменко: Внесення до реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, відбувається після відкриття кримінального провадження за заявою члена родини. Якщо родина звертається до Координаційного штабу й оформлює особистий кабінет, ми, маючи документ про зникнення, починаємо пошук.

Перші пошукові заходи відбуваються ще на місці зникнення силами підрозділу. Якщо є можливість, оглядають територію, можуть використовувати дрони. Якщо ні живого військовослужбовця, ні тіла не знаходять, військова частина фіксує обставини в матеріалах службового розслідування. Якщо побратими бачили момент захоплення або є відео, на якому видно військового в руках противника, це вже може вказувати на полон. Якщо ж достовірних відомостей немає, людина залишається в статусі пошуку доти, доки не з’явиться підтвердження полону або загибелі.

Від останнього дзвінка — до перших заяв

Тетяна Гойдик — адвокатка. Вона сестра військовослужбовця 95-ї бригади, який зник безвісти у січні 2023 року. Вона пройшла весь шлях пошуку як рідна людина, а згодом долучилася до громадської роботи та робочої групи з ідентифікації зниклих безвісти.

— Коли ви востаннє говорили з братом?

Тетяна Гойдик: Це було 14 січня 2023 року. Вони готувалися до дуже важкого штурму в Луганській області, у Серебрянському лісі, в районі Кремінної. О восьмій вечора брат зателефонував і повідомив, що наступного дня виходить на бойове завдання. Просив молитися, бо буде дуже важкий штурм.

Він сказав, що дуже стомлений і хоче відпочити, ще збирався зателефонувати мамі. Востаннє я чула його саме о восьмій вечора того дня.

— Коли ваша родина дізналася, що він зник безвісти?

Тетяна Гойдик: Сповіщення ми отримали 18 січня. У нашій ситуації була затримка через людський фактор: спочатку повідомили керівника моєї мами, а він попросив дочекатися ранку, щоб не приносити таку звістку на ніч і не завдавати зайвого стресу, раптом брат знайдеться.

Коли родина отримує офіційне сповіщення, перше й основне — звернутися до правоохоронних органів із заявою про зникнення рідної людини. Далі — здати ДНК-зразки. Коли зник мій брат, зразок брали в одного родича. Зараз дорожня карта змінилася, і беруть щонайменше у двох рідних.

— Чому важливо здавати ДНК кільком родичам?

Тетяна Гойдик: ДНК-експертиза встановлює спорідненість. Найкраще, коли зразки можуть здати батько і мати. Якщо одного з батьків немає, можуть бути інші близькі родичі. У реальному житті буває, що з найближчих залишаються тільки брати або сестри, тоді зразки беруть і в них. Інколи можуть допомогти й особисті речі зниклого, бо це вже можливість отримати прямий збіг.

Крім звернення до поліції, родині потрібно створити особистий кабінет у Координаційному штабі. Також ми звертаємося до Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Об’єднаного центру СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це важливо, бо підтвердження полону може надходити різними каналами.

Як встановлюють, що сталося з людиною

— Чи достатньо ДНК, щоб ідентифікувати людину?

Богдан Охріменко: За роки повномасштабної війни держава розширила можливості ідентифікації. Це не тільки ДНК. Використовуються відбитки пальців, стоматологічні знімки та інші дані. Зараз військовослужбовці під час прибуття до військової частини здають свій ДНК-матеріал, щоб у разі потреби держава мала більше можливостей для ідентифікації.

Тетяна Гойдик: Дуже важливо застосовувати кілька методів одночасно. ДНК у випадку родичів показує спорідненість, але це не завжди дає родині внутрішнє відчуття безсумнівності. Є й прямі методи ідентифікації, наприклад відбитки пальців. Також використовують інші дані, а ще з’явилася можливість виявляти татуювання в інфрачервоному спектрі, навіть якщо візуально їх уже не видно.

Я працюю в робочій групі з ідентифікації зниклих безвісти, і ми пояснюємо родинам: щоб шукати людину серед живих, потрібно водночас перевірити, чи немає її серед загиблих. Саме тому так важливо збирати прижиттєву інформацію — усе, що може допомогти ідентифікації.

— Чи можна визнати людину загиблою за знайденою частиною тіла?

Богдан Охріменко: Якщо під час репатріації повертають, наприклад, кінцівку, це не є достатньою підставою, щоб вважати людину загиблою. Людина може вижити після втрати руки або ноги й навіть повернутися з полону. Тому вже давно такий підхід не використовується як підстава для висновку про загибель.

— А якщо родичі самі знайшли фото чи відео людини в полоні?

Тетяна Гойдик: Такі матеріали потрібно долучати до кримінального провадження. За клопотанням рідної людини може проводитися портретна експертиза. Важливо, щоб був правильний вихідний матеріал. Якщо експертиза підтверджує, що на фото або відео саме ваш родич, це може стати дуже важливою інформацією і дати підстави вважати, що людина не загинула, а перебуває в полоні.

Богдан Охріменко: Координаційний штаб узагальнює відомості з різних державних систем. Якщо є підтвердження полону від Міжнародного комітету Червоного Хреста, статус змінюється відповідно. Якщо офіційного підтвердження через МКЧХ немає, але інформацію отримано іншим шляхом — наприклад, від звільнених із полону людей або від спецслужб, — у нашій системі це також враховується. Тобто людина може мати статус полону, підтвердженого іншими джерелами.

Хто шукає та як родина отримує інформацію

— Чому в пошуку задіяно так багато установ?

Богдан Охріменко: У самій назві Координаційного штабу ключове слово — «координаційний». Є різні державні органи, міністерства та служби, кожен із яких має свої повноваження: хтось займається розшуком, хтось ідентифікацією, хтось має можливості отримувати інформацію про полон, хтось бере участь у поверненні людей.

Наша функція — звести ці зусилля докупи. Інформація з реєстру МВС, Національного інформаційного бюро, обліків СБУ та інших джерел сходиться в інформаційній системі Координаційного штабу. Це дає змогу узагальнювати ті відомості, які мають різні державні органи.

Водночас ми працюємо й над поверненням людей. З 2022 року в Україну повернули вже понад 9,5 тисяч осіб. Кожне звільнення — це велика робота, а для родин, чиї близькі повертаються, — величезна подія.

— Чому іноді немає офіційного підтвердження полону, хоча держава знає, що людина жива?

Богдан Охріменко: Російська Федерація не виконує належним чином вимогу повідомляти Міжнародний комітет Червоного Хреста про всіх захоплених у полон. Міжнародні інституції також не мають належного доступу до місць утримання.

Тому бувають випадки, коли людина не підтверджена Росією перед МКЧХ, але ми маємо інші відомості, що вона жива й перебуває в полоні. Це можуть бути свідчення звільнених, інформація розвідки, Служби безпеки України та інших органів. Такі дані потрібні не тільки для обліку, а й для розуміння, як далі працювати над поверненням людини.

— Чи часто сьогодні під час обмінів повертаються люди, про яких держава до того нічого не знала?

Богдан Охріменко: На жаль, зараз це радше виняток, ніж правило. Якщо людина зникла нещодавно, ситуація одна. Якщо про неї тривалий час немає жодної інформації, яка підтверджувала б перебування в полоні, ми повинні відверто говорити з родиною і про ймовірність найгіршого.

Це дуже важка розмова. Родини роками живуть у травмі невизначеності. Вони можуть не знати навіть, куди ставити свічку в церкві — за здоров’я або за упокій. Тому комунікація з ними має бути чесною. Статус пошуку при цьому не закривається, доки не буде достовірно встановлено долю людини.

— Де родина може отримувати інформацію й консультації?

Богдан Охріменко: Ми відкрили приймальні Координаційного штабу, а також разом з Офісом Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та уповноваженим з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, створили регіональні робочі групи. Родини можуть звертатися по консультацію, юридичну допомогу та психологічний супровід.

Окремо спростилася комунікація зі слідчими. Раніше кримінальні провадження часто передавали за місцем зникнення людини, наприклад, у Донецьку, Херсонську чи Запорізьку області. Через це на одного слідчого могло припадати від 800 до 1200 справ, а родині було складно підтримувати зв’язок. Тепер є можливість відкривати провадження за місцем проживання родини, щоб комунікація зі слідчим була безпосередньою. Щодо вже відкритих справ родина може за бажанням порушувати питання про передачу провадження за місцем свого проживання.

Виплати та допомога родині

— Яку матеріальну підтримку може отримувати родина зниклого безвісти військового?

Тетяна Гойдик: Законодавство передбачає виплату грошового забезпечення військовослужбовця визначеному колу родичів. Правила змінилися з 1 лютого 2025 року. Зараз виплати можуть отримувати батько, мати, дружина — якщо шлюб не розірвано, — і неповнолітні діти.

Після змін частина грошового забезпечення — 50 відсотків — зберігається на рахунку військової частини до повернення військовослужбовця. На мою думку, це справедлива норма, хоча я розумію, що для дружини з дітьми зменшення виплат може бути дуже відчутним.

Бували випадки, коли військовослужбовець повертався і потребував грошей на лікування та реабілітацію, а кошти, які отримували родичі, уже були витрачені або виникав конфлікт щодо їх повернення. Саме тому збереження частини грошей до моменту повернення має сенс.

— Чи є інші види допомоги?

Тетяна Гойдик: Діти можуть оформлювати пенсію. У дітей мого брата такі виплати були оформлені. Також є комунальні пільги для тих, хто проживав разом із військовослужбовцем.

Ці гроші справді важливі. Є молоді жінки із зовсім маленькими дітьми: вони перебувають у декретній відпустці й раніше жили за рахунок заробітку чоловіка. Є літні батьки, яким потрібні кошти на лікування. Я можу сказати одне: переважна більшість рідних віддали б усе це забезпечення за одне: щоб їхня людина повернулася додому живою. Але поки родина чекає, така підтримка допомагає їй вижити.

Як витримати роки невизначеності

— Ви вже кілька років живете без остаточної відповіді про долю брата. Як ви самі ставитеся до цієї невизначеності?

Тетяна Гойдик: Я адвокатка, а в нас доказова база не може будуватися на припущеннях. Тому мій брат для мене живий. І він буде живий, доки я не доведу протилежне. Сподіваюся, ніколи цього не доведу.

Для рідних зниклих безвісти дуже важливо підтримувати в собі цю віру. Навіть внутрішнє розуміння, що може статися найгірше, не дає права опускати руки, бо крапка не поставлена. Кожен, хто зник безвісти, має бути повернений додому — зі щитом або на щиті, якщо сталося найгірше.

Колись сестра загиблого військового сказала мені: «Мені навіть легше, ніж тобі». Тоді я обурилася, бо після зникнення мого брата минув лише місяць. Але вона пояснила: я знаю, де мій брат, а ти — ні. Тепер я в чомусь розумію її слова. Але віри все одно не втрачаю.

— Чи потрібна родині психологічна допомога?

Тетяна Гойдик: Безумовно. Рідні зниклих безвісти живуть у постійному сильному стресі й тривозі. Не треба соромитися звертатися по допомогу до психологів, зокрема до фахівців Координаційного штабу.

Людина може зовні виконувати всі соціальні обов’язки, ходити на роботу, спілкуватися, триматися. Але всередині цей стан може її руйнувати. У моїй родині за цей час тато пережив два інфаркти, мама — мікроінсульт. Я навіть боюся уявити, що переживають дружина й діти мого брата.

У мене особисто є психотерапевтка, і я цього не соромлюся. Думаю, без цієї підтримки мені було б значно важче триматися. Якщо потрібне медикаментозне лікування, треба звертатися до психіатра. Треба робити все, щоб рятувати себе до моменту, коли з’явиться остаточна відповідь.

— Рідні часто відчувають провину, якщо дозволяють собі відпочити або відволіктися. Що ви їм говорите?

Тетяна Гойдик: Найбільше, що відчувають рідні, — це безмежну провину, що ти зробив мало. Я сама щодня можу звинувачувати себе, що роблю недостатньо, щоб знайти брата, хоча розумом усвідомлюю: я роблю достатньо.

Наше суспільство не завжди вміє правильно комунікувати з родинами зниклих безвісти і полонених. Якщо дружина зниклого військового дозволила собі піти на день народження або хоч би трохи відволіктися, це може викликати осуд. Я завжди кажу родинам: ви не повинні відчувати за це провину. Усе, що допомагає вам триматися, має право бути у вашому житті.

Коли рідна людина повернеться, вам знадобляться сили, щоб підтримати вже її. Багато звільнених з полону кажуть, що психологічна допомога потрібна не тільки їм, а й мамам та іншим близьким, які роками чекали й виснажили себе цим очікуванням.

— Що б ви хотіли сказати тим, хто зараз лише починає цей шлях?

Тетяна Гойдик: Не втрачати надії. Я завжди це повторювала і повторюватиму. Як саме кожен знаходить у собі цю надію, інше питання. Але коли в родині хтось найслабший, ми повинні зібрати всі сили й триматися.

Що робити, якщо рідна людина зникла безвісти? Покрокова інструкція

1. Зверніться до поліції.

• Якщо зникла цивільна людина: заяву про зникнення можна подати через 72 години після втрати зв’язку.
• Якщо зник військовослужбовець: ТЦК має повідомити рідних про його статус протягом цього ж часу. Якщо зв’язок обірвався, а повідомлення немає, самостійно зверніться до ТЦК, який мобілізував військового.

Важливо: не публікуйте в соцмережах фото військового у формі, номер військової частини, останню локацію та інші дані, що можуть зашкодити.

2. Передайте поліції всю відому інформацію. Повідомте обставини та точну дату зникнення. Після звернення вам мають надати номер справи та витяг із Єдиного реєстру досудових розслідувань.
3. Підготуйте документи. Візьміть паспорт заявника та документи, що підтверджують родинний зв’язок — свідоцтво про шлюб або народження — залежно від того, ким ви доводитеся зниклій людині. Також підготуйте фотографію зниклого, а якщо йдеться про військового, повідомлення з ТЦК.
4. Тримайте зв’язок зі слідчим. Запишіть його контакти, повідомляйте про всі нові обставини, фото, відео або іншу інформацію, яка може допомогти пошуку.

Паралельно можна подавати інформацію до державних та міжнародних установ. Важливо правильно заповнювати анкети й оновлювати дані, щойно з’являється нова інформація.

• Національне інформаційне бюро (НІБ): nib.gov.ua. Гаряча лінія: 1648, +38 (044) 287-81-65.
• Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими: Створіть особистий кабінет та оновлюйте інформацію на koordshtab.gov.ua.
  Гаряча лінія: 0 800 300 529.
• Служба безпеки України: ssu.gov.ua, розділ «Пошук полонених». Телефони: 044 321 11 21, 098 321 11 21.
• Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин: mvs.gov.ua, розділ «Реєстр зниклих безвісти». Гаряча лінія: 1698.
• Робоча група ООН з питань насильницьких та недобровільних зникнень: форму можна знайти на сайті Координаційного штабу.
• Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Гаряча лінія: 0 800 332 656.

Для звернень до різних установ краще використовувати одну електронну адресу та всюди повідомляти про нові дані, щойно вони з’являються.

Важливо! Остерігайтеся шахраїв. Памятайте, що поверненням людей із російської неволі займається держава. Якщо хтось просить гроші за «внесення до списків на обмін» або обіцяє за оплату надати інформацію, це шахрайство. Державні відомства та міжнародні організації не беруть грошей за таку допомогу.