Вадим Чередніченко
Напередодні чергової зустрічі Зеленського з Трампом, який, щоб пояснити американцям, чому дизель подорожчав вдвічі, обумовлює це ударами України по російським нафтопереробним заводам, і тим самим намагається уникнути відповідальності за бездарну війну проти Ірану, про причини перетворення коротких війн на багаторічні розмірковує політичний оглядач видання Foreign Affairs Лоуренс Фрідман.
Оптимізм 1990-х не можна перебільшити — різанина в Руанді та війни на Балканах нагадували, що жахливі події нікуди не зникли. Хоча загалом панувало відчуття, що Захід переміг у холодній війні, колишні супротивники переймають західні моделі, глобалізація набирає обертів, а Захід сам вирішуватиме, коли застосовувати військову силу.
Кожен, хто стежив за іранським питанням від часів адміністрації Буша, знав, що центральними стануть Ормузька протока та «Хезболла». Ніщо з цього не мало бути несподіванкою.
Сполучені Штати не єдині, хто вважає, що велика держава з чудовими збройними силами може робити все, що забажає, якщо швидко завершить операцію. У цьому сенсі Трамп припустився тієї самої помилки, що й Путін. Війна з Іраном поки що не спричинила руйнувань чи людських втрат у масштабі війни в Україні, але її наслідки дуже серйозні.
Приголомшує те, наскільки мало все це було продумано. Навіть війні в Іраку передував рік публічних дискусій. Вони спиралися на хибні засновки й усе одно привели до неправильного рішення, але питання та ризики принаймні обговорювали. Ця війна застала зненацька майже всіх. Повноцінного обговорення не було навіть усередині адміністрації, яка вже була вихолощена й втратила значну частину дієздатності та фахового потенціалу своїх попередниць.
Це знайомі помилки: недооцінити ворога й припустити, що все можна владнати до появи негативних наслідків. Спадщина цієї війни залишатиметься з нами роками, навіть якщо нам вдасться подолати її безпосередні економічні наслідки.
Військові планувальники планують короткі війни. Ніхто при здоровому глузді не збирається починати тривалу війну. Якщо ви вступаєте у війну, то хочете швидко її завершити й припускаєте, що ваш супротивник хоче того самого.
Підготовка до затяжної війни вимагала б значно ширшої мобілізації, більших запасів і набагато більших ресурсів. Завжди є надія, що коротка війна майже не позначиться на
економіці чи промисловій системі. Росія показує, що відбувається, коли це очікування не справджується: після краху плану короткої війни їй довелося перебудувати свою економіку, причому на гірше.
Планувальників також захоплюють найновіші технології – швидке наведення на цілі, можливість стрімко переходити від виявлення цілі до її знищення та роль ШІ. Але є й інша проблема – звичка визначати військові завдання, не пов’язуючи їх із ширшими політичними цілями.
Іран готувався вижити
У випадку з Іраном політичні цілі були нечіткими. Здавалося, що мета змінювалася: від зміни режиму до кращої ядерної угоди, а потім до відновлення судноплавства Ормузькою протокою. Ідея, що усунення достатньої кількості представників еліти спричинить розпад держави, була вкрай проблематичною. Іран підготувався до такого нападу. Кращої ядерної угоди, можливо, вдалося б досягти шляхом переговорів; натомість угоди немає, а іранському режиму нагадали, навіщо йому може знадобитися ядерна зброя.
З погляду Ірану, завданням завжди було виживання. Коли стало зрозуміло, що Сполучені Штати не застосовуватимуть наземні сили, це завдання спростилося. Ірану були потрібні люди, здатні замінити високопосадовців, яких могли вбити, підготовка до придушення протестів населення й захист якомога більшої частини ракетного виробництва та засобів запуску.
Людей здивувало те, як швидко Іран почав діяти в Ормузькій протоці. У червні 2025 року його відповідь була набагато обережнішою, і американці вирішили, що Іран,
імовірно, не воюватиме надто завзято. Іранці дійшли протилежного висновку: вони мали воювати, тож підготувалися. Коли вони почали діяти, конфлікт повністю змінився. Попереджень було достатньо, але підготовки – обмаль.
Тепер узгодити засоби та цілі надзвичайно важко. Прихильники жорсткого курсу скористалися війною, щоб зміцнити контроль у Тегерані. Ірану потрібне розмороження активів і відновлення роботи нафтової промисловості, однак він зациклився на протоці як важелі впливу. Сполучені Штати все ще можуть завдавати ударів по окремих цілях чи танкерах, що прямують до іранських портів, але не можуть істотно вплинути на спроможності Ірану. Вашингтону залишається покладатися на економічний тиск, тоді як перебіг дискусій усередині Тегерана переважно поза його впливом.
Не залишитись напризволяще і не втягнутись
Проблема Вашингтона після Другої світової війни полягала не просто в схильності першим застосовувати силу, а в його ваганнях і невпевненості після вступу у війну. Це зворотний бік омани короткої війни. Сполучені Штати часто обирають ту чи іншу крайність, майже без проміжних варіантів.
Після 11 вересня Тоні Блер непокоївся, що американці можуть відсторонитися від світу. Багато нинішніх європейських побоювань щодо зобов’язань США у сфері європейської безпеки існували вже тоді. Блер вважав, що західні країни мають брати на себе більше відповідальності за те, щоб зробити світ кращим, іноді застосовуючи військову силу, і намагався переконати Джорджа В. Буша, що силу можна використовувати у спосіб, який принесе ширшу користь.
Це повертає нас до давнього страху союзників – або бути залишеними напризволяще, або бути втягнутими. Сполучені Штати можуть проігнорувати ваші проблеми й залишити вас розв’язувати їх самотужки, навіть якщо вам бракує засобів, або ж можуть втрутитися настільки глибоко, що вас затягне в дії, які збільшують небезпеку. У цьому й полягає проблема молодшого партнера в союзі.
Чому Путін досі не може перемогти
Війна в Україні -це виснажлива патова ситуація, у якій обидві сторони намагаються завдати іншій стороні більшого болю й підвищити для неї ціну війни.
Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення я написав, що Путін не може перемогти в цій війні, бо я не бачив, як він зможе окупувати й підкорити всю Україну. Це й досі так. Навіть якби він досяг найближчих воєнних цілей, варто запитати, яким призом тепер був би Донбас після руйнувань, завданих війною та агресією.
Утім, Путін, схоже, вважає, що мусить перемогти. Невдача підірвала б довіру до нього як до лідера й змусила б пояснювати, чому економіці Росії завдали шкоди заради обмежених територіальних здобутків. Тому він залишається вкрай упертим.
Існує також фундаментальна відмінність між демократичними й авторитарними системами. У демократії, коли уряди припускаються серйозних помилок, люди можуть їх обговорювати, вимагати зміни курсу або усунути ці уряди. У Росії це неможливо. Ба більше, система може не повідомляти лідерові правду. Путін може розуміти, що його сили діють не так успішно, як стверджують. Він роками прогнозує швидку перемогу й, напевно, запитує себе, чому її досі немає, але ніяк цього не показує.
Отже, перед нами залишається те саме питання, з яким ми стикаємося від початку: що переконає Путіна змиритися з втратами й укласти угоду? Поки що погіршення стану російської економіки для цього було недостатньо.
І українські, і, ймовірно, російські розрахунки тепер, схоже, зосереджені на наступних шести місяцях. Чи витримає Україна зиму? Чи зможе вона отримати з Європи достатньо коштів для фінансування війни? Росія системно намагається підірвати українську економіку, а Україна – російську.
Якщо російські сили й надалі не зможуть захопити міста-фортеці, а Україна зміцнюватиме позиції новими балістичними ракетами та продовжуватиме демонструвати винахідливість у тактиці й технологіях, можливо, хтось у Кремлі нарешті заявить, що час зупинитися. Американське посередництво було дилетантським, але до нього все ще можна вдатися, якщо Путін цього захоче. Україну менше цікавлять американські пропозиції, ніж те, чи з’являються реальні поступки з боку Росії. Якби вони з’явилися, Київ, імовірно, вітав би припинення вогню.
Нині війни менш передбачувані
Є корисні історичні паралелі з таким персоналістським лідером, як Путін. Очевидна аналогія – Гітлер, який зрештою наклав на себе руки у своєму бункері, але Росія не дійде до цієї межі, бо Україна не збирається вторгатися й іти на Москву. Кожен випадок потрібно розглядати у властивих йому обставинах.
Війни і Росії, і Сполучених Штатів мають нагадати теоретикам міжнародних відносин, що історичні моделі пояснюють далеко не все. Коли люди такого типу обіймають владні посади, прогнозувати стає дуже важко.
Ми дедалі частіше говоримо не про країни, а про Путіна, Трампа, Ердогана, Нетаньягу та Сі. Кожного з них певною мірою обмежують політичні й економічні обставини. Людям може не подобатися теорія великих особистостей в історії; ці чоловіки не обов’язково великі, але всі вони чоловіки й усі мають величезну владу. На жаль.
