Олена Покотило
У сучасному геополітичному середовищі, що стрімко змінюється, союзи дедалі частіше формуються на основі економічних, політичних і вузько визначених національних інтересів, а не ідеологічної конвергенції. Після розпаду Радянського Союзу, який Френсіс Фукуяма описав як беззаперечну перемогу західної коаліції, заснованої на універсальних демократичних цінностях, наново утверджений світовий порядок спочатку видавався незаперечним. Однак подальші геополітичні зрушення та внутрішньополітичні зміни як у Сполучених Штатах, так і в Європі переформатували характер трансатлантичних відносин.
Під час першого президентського терміну Дональда Трампа Білий дім демонстрував переважно скептичне, а часом і відверто критичне ставлення до своїх європейських партнерів. Його риторика послідовних звинувачень Європи в пасивності посилювалася разом зі звинуваченням у тому, що вона непропорційно виграє від значних американських інвестицій в оборонну інфраструктуру НАТО. Навіть тимчасове потепління відносин, яке спостерігалося на літньому саміті НАТО в Гаазі, що проходив у вельми сприятливій для президента Трампа атмосфері та супроводжувався неодноразовими запевненнями європейських лідерів у лояльності його стратегічним цілям, не змогло відновити засновану на спільних цінностях єдність між сторонами.
Від яльянсу, заснованого на цінностях, до стратегічних тертів
Ще до інавгурації Дональда Трампа європейські посадовці прагнули мінімізувати ризики відновлення напруженості. Проте конфронтаційна риторика зберігалася. Перші сигнали проявилися в повторюваних публічних заявах і виступах у Конгресі, в яких Трамп пропонував встановити контроль США над Гренландією, посилаючись на національні інтереси Америки. Зважаючи на те, що Гренландія є частиною Королівства Данія, яке своєю чергою є членом НАТО та союзником США, заяви такого характеру посилили занепокоєння Європи й позначили початок стратегічного перекалібрування.
Іншим джерелом напруженості стала відкрита підтримка США європейських націоналістичних політичних сил. Рішення запросити багатьох їхніх представників на
інавгурацію замість офіційних осіб ЄС широко сприйняли як сигнал того, що нова адміністрація віддає пріоритет ідеологічним зв’язкам, а не стратегічному партнерству з
Європою. Однак така оцінка може надмірно акцентувати увагу на символічній політиці. Зі стратегічного погляду адміністрація Трампа, схоже, віддає перевагу правоконсервативним урядам, які розглядає крізь призму сумісності для побудови рамок стратегічної співпраці.
У цьому сенсі політика США дедалі більше відображає такий підхід до міжнародних відносин, який наголошує на суверенітеті, балансі сил і національних інтересах замість багатостороннього інституціоналізму. Така орієнтація дедалі частіше розглядає Європу не просто як ідеологічного партнера, а як сукупність акторів, чия стратегічна злагодженість має постійно переглядатися й узгоджуватися, особливо в контексті зобов’язань у сфері безпеки та регіональних конфліктів.
Яскравим прикладом цього підходу стала спільна військова операція США та Ізраїлю проти Ірану, що призвела до ескалації на Близькому Сході, зростання цін на енергоносії та посилення напруженості між адміністрацією Трампа та її європейськими союзниками по НАТО. Попри неодноразові заклики Білого дому підтримати військову кампанію та сприяти забезпеченню безпеки Ормузької протоки для гарантування вільних поставок нафти, відповідь Європи була здебільшого одностайною і зводилася до меседжу «це не наша війна», що супроводжувався закликами до деескалації.
Мюнхенська промова Ді Венса
Майже через місяць після інавгурації Дональда Трампа віцепрезидент Джей Ді Венс виступив зі знаковою промовою на Мюнхенській безпековій конференції, яка викликала сильну реакцію по всій Європі. Виступ почався зі згадки про «наші спільні цінності», що об’єднують двох союзників у межах трансатлантичного блоку, але потім перейшов до різкої критики Європи, яка, за словами Венса, відступила «від деяких своїх фундаментальних цінностей — цінностей, які поділяють Сполучені Штати Америки».
Промова дала зрозуміти, що в умовах наявних ідеологічних розбіжностей США можуть переглянути свої військові зобов’язання та гарантії безпеки щодо країн, які більше не вважаються повною мірою демократичними.
Як зазначає The Economist, Мюнхенська промова разом із відновленням контактів із президентом Володимиром Путіним і виключенням Європи з переговорів щодо України в Ер-Ріяді відображає ширші системні зміни, а не просто окрему риторичну конфронтацію. За таких умов ЄС стикається з дедалі більшим тиском на користь застосування інструментів жорсткої сили, щоб уникнути витіснення на периферію в процесі перебудови міжнародного порядку.
Україна та зміна формату
В українському контексті адміністрація Дональда Трампа обрала односторонній підхід, виключивши Європу з прямих переговорів із Росією, що відображає ширші стратегічні зрушення в окремих напрямах зовнішньополітичного мислення США. Подібні дії посилили давні побоювання Європи, що, керуючись короткостроковими стратегічними розрахунками, Дональд Трамп і потенційно майбутні республіканські адміністрації можуть відмовитися від усталеної логіки трансатлантичної солідарності.
Проактивні дії Вашингтона поставили Європу в обмежене становище з вельми вузьким набором стратегічних можливостей в умовах дедалі нестабільнішого міжнародного порядку. Вражає, що досі не існує європейського плану завершення війни, який визначав би рішення з ключових питань. Невизначеність, що зберігається щодо гарантій безпеки з боку європейської коаліції, а також механізмів повоєнної відбудови, підкреслює обмежену здатність ЄС діяти як динамічний актор, особливо в межах дипломатичних переговорів високого рівня та швидкого ухвалення військових рішень.
Хоча ЄС зробив значні кроки у сфері фінансової та військової підтримки, зокрема через макрофінансову допомогу, Європейський фонд миру та послідовні пакети санкцій, його нечітка стратегічна лінія й залежність від необхідності переконувати Вашингтон підкреслюють обмежену здатність Європи самостійно захищати власні інтереси. Критики стверджують, що Європа ризикує опинитися на периферії формування власного стратегічного майбутнього, оскільки відмовляється взагалі будь-що формулювати.
На тлі поступового виходу Росії з міжнародної ізоляції завдяки поверненню до переговорів із США європейські столиці все ж мобілізували зусилля для підтримки України. Тоді як Вашингтон просуває власні національні інтереси через більш односторонній дипломатичний підхід, рішення ЄС надати Україні кредит у розмірі 90 мільярдів євро на найближчі два роки свідчить про довгострокову відданість підтримці Києва. Усе це відбувається попри внутрішні розбіжності в Європі щодо використання заморожених російських активів.
Із цього випливає, що ЄС досі не зміг сформувати цілісний стратегічний порядок денний або забезпечити Європі вирішальну роль у визначенні майбутніх параметрів миробудування. Хоча рішення ЄС явно суперечить планам адміністрації Трампа завершити війну в Україні практично за будь-яку ціну, Європа залишається обмеженою у своїх діях і продовжує функціонувати в рамках, значною мірою сформованих зовнішніми силами. У цьому сенсі Європейська комісія, схоже, використовує інституційні та бюрократичні механізми, щоб виграти час як для власного переозброєння, так і для уповільнення реалізації планів Вашингтона. У цей критичний момент Європа залишається ефективним інституційним актором, але політично нерішучим.
Ситуацію додатково ускладнюють внутрішньоєвропейські розбіжності, особливо між східноєвропейськими та західноєвропейськими державами, зумовлені відмінностями в підходах до Росії, оборонних видатків, взаємодії зі США та бачення самого європейського проєкту. Ці розбіжності ускладнюють формування єдиної європейської стратегічної позиції.
Європейський стратегічний потенціал
У сучасному світі, що стрімко змінюється і на який впливають зміни урядів, політичного керівництва та дедалі більший вплив правих політичних сил, Європа більше не може покладатися на стабільну зовнішню підтримку. Надмірна залежність від союзів без розвитку власної стратегічної автономії створює ризик уразливості Європи. Еволюція відносин між ЄС і США наочно демонструє цю динаміку.
В оновленій Стратегії національної безпеки адміністрація Дональда Трампа заявила, що більше не розглядає роль глобального гегемона як зобов’язання, очікуючи від союзників більшої автономії за одночасного пріоритету національних інтересів США. Цей зсув ставить європейські столиці перед чіткою дилемою: або розвивати повноцінну стратегічну автономію, що потребуватиме політичної відповідальності, військових інвестицій та інституційного перекалібрування, або зберігати залежність від США. Останній варіант обмежить вплив Європи на формування майбутнього міжнародного порядку, залишаючи її залежною від зовнішніх рішень.
