Вадим Чередниченко
Масовані комбіновані та балістичні удари російських військ по українській критичній інфраструктурі й містах оголили одну з найгостріших проблем сучасної військової логістики — виснаження сучасних систем протиракетної оборони (ПРО). У центрі цієї проблеми опинилася американська система Patriot із ракетами-перехоплювачами PAC-3. Попри високу ефективність проти балістичних ракет типу «Іскандер-М» та гіперзвукових «Кинжалів», ці комплекси перетворилися на обмежений та надзвичайно дорогий ресурс, обмеження якого відчуває не лише Україна, а й увесь Західний світ.
Асиметрія сучасної війни протиповітряної оборони Асиметрія сучасної війни протиповітряної оборони яскраво проявилася під час ескалації на Близькому Сході. Під час іранських атак на Ізраїль та військові об’єктиСША і союзників у регіоні, Захід зіштовхнувся з логістичною та економічною пасткою.
Іран та його сателіти масово застосовували дешеві ударні безпілотники сімейства Shahed (вартість одного становить від 20 до 50 тисяч доларів США) та порівняно недорогі крилаті й балістичні ракети. Для їх нейтралізації США, Ізраїль та союзники були змушені витрачати найсучасніші протиракети: Patriot PAC-2/PAC-3, Standard SM-2 та SM-6, а також системи THAAD.
За оцінками оборонних аналітиків, під час лише кількох інтенсивних хвиль атак було відстріляно сотні коштовних перехоплювачів. Ціна однієї ракети Patriot становить від 3,8 до 5 мільйонів доларів США. Таким чином, спроба збити дрон вартістю умовні $30 тис. за допомогою ракети вартістю $4 млн призводила до того, що нападник досягав економічного виснаження оборони навіть у разі 100% збиття цілей. Саме ця бездарна з точки зору економіки витрата стратегічних запасів протиповітряної оборони викрила головну вразливість Заходу: високоточні системи ПРО абсолютно не розраховані на війну на виснаження з високою інтенсивністю.
Дефіцитний захисник
Основою протибалістичного захисту системи Patriot є ракета PAC-3 MSE (Missile Segment Enhancement), виготовлена американським концерном Lockheed Martin. Проте глобальні потужності з її виробництва залишаються надзвичайно обмеженими.
Основним виробником ракет є США. Головний підрядник Lockheed Martin відповідає за збірку та двигуни, а компанія Boeing постачає ключовий елемент — активну головку самонаведення. Протягом тривалого часу річний обсяг виробництва становив близько 500 ракет на рік. Станом на 2025–2026 роки компанія наростила темпи до 650 ракет на рік, із планами вийти на рівень 850, а в перспективі до 2030 року — до 2000 одиниць на рік.
Другою країною є Японія (компанія Mitsubishi Heavy Industries), яка виробляє ракети PAC-3 за ліцензією для власних потреб та часткового поповнення арсеналів США. Однак японське виробництво критично залежить від постачання тих самих головок самонаведення від Boeing, що створює вузьке місце у ланцюгу постачання.
У Європі (зокрема у Німеччині на потужностях спільних підприємств MBDA та Raytheon) діють ініціативи з розгортання локального виробництва та обслуговування компонентів Patriot, однак більшість критичних елементів PAC-3 продовжують імпортуватися із США.
Враховуючи, що річний обсяг випуску PAC-3 у всьому світі вимірюється лише кількома сотнями одиниць, а РФ під час інтенсивних обстрілів України може випускати десятки балістичних ракет на місяць, дефіцит проти ракет має системний та непереборний характер.
Хроніка обіцянок
Питання передачі Україні ліцензії на локальне виробництво ракет PAC-3 або їхніх окремих компонентів неодноразово ставало предметом політичних дискусій.
Дональд Трамп під час спілкування з журналістами та оборонними аналітиками зробив гучну заяву про готовність розглянути або навіть надати Україні ліцензію на виробництво ракет до комплексу Patriot. Це викликало хвилю оптимізму в Києві, адже власне виготовлення ракет розв’язало б проблему залежності від прямих постачань зі складів Пентагону.
Однак невдовзі Вашингтон «включив задню» і фактично відмовився від цієї ідеї. Причини такої зміни позиції мають як технологічний, так і суворо політичний характер:
Передача технологій Hit-to-Kill та виробництва активних радиолокаційних головок самонаведення (Ka-діапазону) означає розкриття найсуворіших оборонних таємниць США. У Білому домі побоюються можливого витоку технологій або потрапляння компонентів до рук противника.
Виробництво PAC-3 потребує не просто збиральної лінії, а надвисокоточної мікроелектроніки, спеціальних сплавів та стабільного хімічного виготовлення твердого
палива. В умовах щоденних ракетних ударів побудувати такий цикл з нуля в Україні практично неможливо.
Анатомія та кошторис
Ракета PAC-3 MSE фундаментально відрізняється від традиційних зенітних ракет. Вона реалізує концепцію Hit-to-Kill («удар на ураження»). Замість підриву осколково-фугасної бойової частини поряд із ціллю, PAC-3 врізається у балістичну ракету ворога на гіперзвуковій швидкості, повністю знищуючи її бойову частину за рахунок кінетичної енергії.
Така конструкція зумовлює надзвичайно високу складність і вартість виробу. Активний радар Ka-діапазону дозволяє виявляти та захоплювати малорозмірну балістичну ціль на останніх секундах польоту з точністю до сантиметрів. Крім того, у носовій частині розташований блок з кількох сотень мікроскопічних твердопаливних двигунів (ACM), які здійснюють миттєву корекцію траєкторії безпосередньо перед ударом.
Ціна однієї ракети PAC-3 MSE становить близько $4–5 млн. За нормативами для надійного ураження однієї балістичної цілі (наприклад, «Іскандер-М») запускаються дві ракети. Разом це $8–10 млн за один перехоплений пуск.
З іншого боку, вартість самої російської балістичної ракети «Іскандер-М» оцінюється у $3 млн. На перший погляд, це негативний фінансовий баланс. Проте пряма математика тут не працює: сума збитків від влучання балістичної ракети в енергоблок ТЕС, дамбу, завод чи житловий квартал вимірюється десятками або сотнями мільйонів доларів, не кажучи про безцінні людські життя. З огляду на це використання PAC-3 є повністю ви
правданим, але лише за умови фізичної наявності ракет.
Реверс-інжиніринг неможливий
Іноді в публічному просторі лунають заклики скопіювати PAC-3 шляхом зворотної розробки (реверс-інжинірингу). Проте для українського ОПК це нереалістичне завдання з низки причин. Серцем ракети є унікальні чіпи та матриці Ka-діапазону, виготовлення яких потребує фабрик напівпровідників рівня TSMC. В Україні відсутнє літографічне виробництво відповідного техпроцесу. Також тверде паливо для PAC-3 має забезпечувати надвисоку швидкість горіння та стабільність при колосальних перевантаженнях, а програмне забезпечення для розрахунку кінетичного перехоплення розроблялося десятиліттями за допомогою суперкомп’ютерного моделювання. Копіювання PAC-3 без наявності всієї технологічної бази США — це спроба побудувати космічний човник у кустарній майстерні.
Альтернативні шляхи
Розуміючи обмеженість західної допомоги, Україна змушена шукати комбіновані та асиметричні альтернативи.
Перший шлях — це ураження пускових установок (TEL). Найкращий спосіб знешкодити балістичну ракету — знищити її разом із пусковою установкою на землі до моменту пуску. Проте статистика ураження комплексів «Іскандер-М» є невтішною. Пускові установки є мобільними, діють за принципом «ударив — утік» (shoot-and scoot), базуються на значній відстані від лінії фронту під прикриттям власних засобів РЕБ та ППО. Виявити та вразити таку ціль у реальному часі за допомогою дронів чи ATACMS — надзвичайно складне завдання.
Другий і найбільш перспективний напрям — це розробка спільної європейсько-української системи протиракетної оборони Freyja («Фрейя»), ініційованої українською компанією Fire Point за підтримки міжнародної коаліції.
Система розробляється за принципом «відкритої архітектури», що дозволяє інтегрувати українську ракету-перехоплювач FP-7.x із сучасними європейськими радарами (німецький Hensoldt TRML-4D, французький Thales Ground Master 400, шведський SAAB Giraff e) та командними пунктами через протокол Link 16.
Головна перевага проєкту — економічна доцільність. Очікувана вартість одного перехоплення системою Freyja становитиме близько $700 тис., що у 5-6 разів дешевше за американський Patriot. До коаліції з розробки протибалістичного щита вже приєдналися понад 9 країн Європи. Україна володіє технологіями створення ракетних планерів і двигунів, тоді як Європа забезпечує високоточні сенсори, радари та фінансування. Саме такі проєкти здатні створити масовий і незалежний протиракетний щит.
