Світлана Карпенко: «Ми втратили територію роботи, але не втратили своїх людей». Як редакція газети «Трудової слави» відновила роботу після релокації, сформувала нову мультимедійну команду та шукає модель майбутнього.

Повномасштабна війна змусила місцеві медіа не просто змінювати формати роботи, а фактично заново визначати свою місію. Особливо складним цей шлях став для редакцій із прифронтових і тимчасово окупованих територій, які втратили приміщення, традиційну систему розповсюдження, рекламний ринок. Населені пункти громад перетворилися на території, куди журналісти вже не можуть потрапити через смертельну небезпеку.

Один із таких прикладів — оріхівське видання «Трудова слава». Після вимушеної релокації до Запоріжжя редакція відновила друк газети, створила сайт, розвинула соціальні мережі, почала виробляти відеоконтент і сформувала нову команду з оріхівських та запорізьких журналістів.

Про те, як працює медіа без повноцінного доступу до своєї території, чому друкована газета залишається потрібною, з якими проблемами стикаються прифронтові редакції та яким може бути майбутнє локальної журналістики, розповідає керівниця ТОВ «Редакція газети “Трудова слава”» Світлана Карпенко.

— Пані Світлано, чим була «Трудова слава» для Оріхівщини до повномасштабного вторгнення?

— «Трудова слава» — це традиційне гіперлокальне видання з багаторічною історією. Воно працювало для жителів Оріхівського району, а після адміністративно-територіальної реформи зберегло свою аудиторію у п’яти громадах: Оріхівській, Малотокмачанській, Преображенській, Таврійській і Комишуваській.

До повномасштабної війни газета виходила двічі на тиждень. Ми мали постійних передплатників, рекламодавців, налагоджену систему підготовки й розповсюдження видання. Після роздержавлення редакція стала незалежною і працювала без бюджетного фінансування — за рахунок передплати, реклами, оголошень та інформаційних послуг. Але головне залишалося незмінним: у центрі нашої уваги завжди була людина. Ми розповідали про життя громад, порушували проблемні питання, писали про сільське господарство, освіту, медицину, культуру, місцеве самоврядування, про звичайних людей та їхні долі.

— Що для редакції змінилося після 24 лютого 2022 року?

— Змінилося практично все. Останній довоєнний номер ми готували саме 24 лютого. Газету надрукували, але повноцінно доставити її читачам уже не змогли. Частину накладу рознесли в Оріхові, а до інших населених пунктів він не потрапив.

Ми звернулися до «Укрпошти», однак не отримали гарантій, що наступні номери будуть доставлені. Продовжувати друкувати газету, яка могла залишитися нерозповсюдженою, було неможливо. Тому випуск довелося призупинити.

Поступово працівники редакції виїхали з Оріхова. Людям потрібно було знайти житло, облаштувати родини, оговтатися психологічно. У перші місяці мова йшла передусім про фізичне виживання, а не про розвиток редакції.

Згодом  будівля редакції неодноразово зазнавала пошкоджень, а 2 травня 2024 року після прямого влучання там виникла пожежа. Вона знищила те, що ще залишалося всередині. Частину техніки свого часу вдалося вивезти в інше місце, але паперовий архів редакції врятувати не змогли. Фактично ми втратили приміщення, матеріальну базу, звичну систему роботи, значну частину рекламного ринку і можливість безпосередньо працювати на більшості територій наших громад.

— Після релокації редакції до Запоріжжя важливу роль у вашій історії відіграв Запорізький центр журналістської солідарності НСЖУ. Чим він став для «Трудової слави»?

— Думаю, без перебільшення можу сказати, що Запорізький центр журналістської солідарності Національної спілки журналістів України став для нас справжнім прихистком — і людським, і професійним.

Після вимушеного переїзду до Запоріжжя ми, як й інші релоковані редакції, опинилися в стані повної невизначеності. Попереднє життя залишилося позаду, а майбутнє здавалося незрозумілим. Чи є сенс відновлювати газету? Чи потрібне буде наше видання людям? Чи вистачить сил і ресурсів почати все спочатку?

У Центрі ми зустріли колег, які переживали ті самі випробування. Тут отримували не лише практичну допомогу чи професійні консультації. Найціннішим було відчуття, що ти не залишився сам зі своїми проблемами. Поруч були люди, які розуміли тебе без зайвих слів – координатори ЦЖС Наталія Кузьменко, голова запорізької спілки журналістів, та  перша секретар Валентина Манжура.

Особливо запам’яталася одна із зустрічей у 2022 році, коли до Центру запросили представників релокованих редакцій. Ми говорили не лише про виклики війни, а й про майбутнє українських місцевих медіа. Нам запропонували подумати, яким буде перший номер газети, що вийде після Перемоги. На перший погляд — лише розмова. Але саме тоді ми вперше дозволили собі не лише згадувати про те, що втратили, а й думати про те, що обов’язково повернемося до нормального життя.

Відтоді Запорізький центр журналістської солідарності став для нас місцем, де завжди можна отримати підтримку, нові знання, професійну пораду, поспілкуватися з колегами й відчути себе частиною великої журналістської спільноти. Ми щиро вдячні всій команді Центру за те, що в найважчий період вони були поруч і залишаються поруч сьогодні.

— Як після цього вдалося відновити випуск газети?

— Перший час ми не були впевнені, чи взагалі потрібна людям друкована газета в таких умовах. У березні 2023 року разом із головою Національної спілки журналістів України Сергієм Томіленком ми поїхали в Оріхів, спілкувалися з людьми, запитували, чи хочуть вони знову отримувати газету.

Тоді стало зрозуміло, що друковане видання справді потрібне. У багатьох населених пунктах не було стабільного мобільного зв’язку, електроенергії та інтернету. Люди жили в підвалах і залишалися фактично відрізаними від інформації.

У квітні 2023 року ми випустили перший номер після релокації. Відновлення стало можливим завдяки підтримці Національної спілки журналістів України, Асоціації незалежних регіональних видавців України та інших партнерів.

Поступово ми почали опановувати грантову роботу. Для нас це був абсолютно новий досвід. Треба було вчитися готувати проєктні заявки, планувати результати, формувати бюджети, звітувати, шукати партнерства. Без цієї підтримки відновити видання в нинішньому вигляді було б дуже складно.

— Якою є «Трудова слава» сьогодні?

— Сьогодні «Трудова слава» — це вже не тільки газета. Ми стали мультимедійним виданням. Друкована версія виходить двічі на місяць накладом 3100 примірників і розповсюджується безкоштовно. Газету отримують жителі громад, внутрішньо переміщені особи, благодійні фонди, бібліотеки, громадські організації.

Паралельно ми розвиваємо сайт, Facebook, Telegram, Instagram і YouTube, виробляємо відеоконтент, рілси, короткі інформаційні матеріали, відеосюжети. Сайт почав повноцінно працювати у 2024 році. Фактично ми ще молоде цифрове медіа, хоча друковане видання має дуже тривалу історію. Нам довелося швидко опановувати роботу, якою раніше редакція майже не займалася: створення відео, просування матеріалів у соціальних мережах, адаптацію текстів до різних платформ, аналіз аудиторії.

Ми продовжуємо експериментувати. Щось виходить краще, щось потребує більше часу й ресурсів. Але цифровий розвиток для нас уже не додатковий напрям, а одна з умов виживання.

— Кому зараз адресоване ваше видання, якщо значна частина людей виїхала з Оріхівщини?

— Наша аудиторія сьогодні дуже розпорошена. Незначна частина людей залишається у громадах, частина переїхала до Запоріжжя, інших регіонів України або за кордон. Фактично територію ми майже втратили, але не втратили людей. Саме тому змінилася й місія видання. Раніше ми були газетою конкретної території. Сьогодні ми дедалі більше стаємо медіа спільноти, яку війна розкидала по різних містах і країнах.

Для багатьох читачів «Трудова слава» залишається зв’язком із домом. Люди читають новини про свої громади, шукають знайомі прізвища, дізнаються про земляків, зберігають відчуття належності до Оріхівщини. Особливо це відчувається у друкованій газеті. Для людини, яка втратила дім, звичне середовище, роботу, а часто й рідних, близьких, газета стає не просто джерелом інформації. Вона виконує об’єднавчу функцію, нагадує, що громада продовжує існувати, навіть якщо її жителі перебувають далеко один від одного.

— Як змінився колектив редакції після релокації?

— Колектив суттєво змінився. Частина наших працівників через особисті обставини не може працювати так, як раніше. Водночас до редакції долучилися журналісти із Запоріжжя, які мають значний професійний досвід. Оріхівське ядро колективу сьогодні поряд зі мною — це журналістки Капітоліна Будняк і Тамара Курочкіна. Ми зберігаємо знання про громади, людей, місцеву історію та проблематику Оріхівщини.

До нас долучилися запорізькі журналісти Ірина Єгорова, Ганна Кліковка, Дар’я Зирянова, Анна Клименко, Валерія Константинова.  Це досвідчені фахівці, кожен із яких має власну професійну спеціалізацію, стиль і бачення. Хтось більше працює з новинами, хтось — із великими людськими історіями, соціальною тематикою, відео чи репортажами. Розвиток «Трудової слави» — це результат роботи всього колективу.

Після релокації ми не просто зберегли редакцію. Ми сформували нову команду, у якій поєдналися глибоке знання Оріхівщини та досвід запорізьких журналістів. Саме це професійно посилило видання і дало нам можливість працювати з більшою кількістю тем та форматів.

До роботи редакції також долучаються автори, експерти, громадські організації, а також військові адміністрації громад та люди, які допомагають із розповсюдженням друкованої версії. Ми вдячні всім, хто сьогодні поруч із нами: тим, хто підтримує фінансово, надає обладнання, навчає, консультує, допомагає доставляти газету. І, звичайно, нашим читачам — усім, хто читає, коментує, робить зауваження, підказує теми та кому не байдужа Оріхівщина.

— Які теми сьогодні є головними для редакції?

— Як і раніше, у центрі наших матеріалів залишається людина. Але війна суттєво змінила проблематику. Ми розповідаємо про земляків, які залишилися у прифронтових громадах, евакуювалися до Запоріжжя чи інших регіонів, виїхали за кордон, втратили житло та намагаються почати життя спочатку.

Одна з найболючіших тем — компенсації за зруйноване та пошкоджене житло. Для наших громад це надзвичайно важлива проблема. Намагаємося пояснювати складні процедури доступною мовою. Висвітлюємо евакуацію, соціальну допомогу, працевлаштування ветеранів, реабілітацію дітей, повернення з полону, екологічні наслідки війни, роботу рятувальників, медиків, волонтерів і громадських організацій.

Окремий і надзвичайно важливий напрям нашої роботи — розповіді про захисників України. Ми пишемо про військовослужбовців, ветеранів, полонених і тих, хто повернувся з полону. З особливою відповідальністю та пошаною розповідаємо про загиблих земляків, зберігаючи пам’ять про кожного, хто віддав життя за Україну.

Водночас ми дуже уважно працюємо з чутливою інформацією. Публікація певних подробиць може нашкодити військовослужбовцю, його родині або людині, яка перебувала в полоні. Тому редакція  оцінює не лише суспільну важливість інформації, а й можливі наслідки її оприлюднення.

Ми також намагаємося показувати життя, яке триває попри війну: культурні ініціативи, спортивні досягнення дітей і молоді, роботу підприємців, волонтерські проєкти, успіхи земляків. Людям потрібні не тільки повідомлення про обстріли. Їм потрібно бачити, що їхня спільнота живе.

— Чи можна сказати, що редакція стала для людей не лише медіа, а й певним інформаційним сервісом?

— Так, ця функція значно посилилася. До нас звертаються люди, які не знають, куди подати документи, як знайти допомогу, як виїхати з небезпечної території, куди звернутися після евакуації, де отримати гуманітарну, правову або соціальну підтримку. Редакція не може вирішити всі ці проблеми. Ми не є органом влади, соціальною службою чи благодійним фондом. Але можемо знайти перевірені контакти, зібрати інформацію, пояснити порядок дій, спрямувати людину до відповідної установи.

Саме тут особливо важлива відповідальність. Не можна давати неперевірені обіцянки чи створювати хибні очікування. Ми повинні чітко відокремлювати підтверджену інформацію від того, що ще потребує уточнення. У прифронтовому регіоні така сервісна журналістика іноді має не менше значення, ніж традиційні новини.

— Навіть після релокації редакція ще тривалий час регулярно виїжджала до прифронтових громад. Чому зараз це стало практично неможливим?

— Після відновлення випуску газети ми намагалися регулярно бувати на Оріхівщині. Для нас було важливо не лише передати свіжий номер, а й поспілкуватися з людьми, побачити ситуацію на власні очі, почути, чим вони живуть і яка допомога їм потрібна.

Основну роботу з розповсюдження газети виконували  і продовжують це робити військові адміністрації громад. Ми ж намагалися підтримувати цей зв’язок особистою присутністю. Тісно співпрацювали з підрозділами ДСНС, які доставляли людям хліб, воду та іншу гуманітарну допомогу. Разом із цими рейсами до жителів потрапляла й наша газета.

Згодом безпекова ситуація різко змінилася. Через масове застосування російських FPV-дронів і безпілотників, які фактично полюють на будь-який транспорт і людей, дістатися до багатьох населених пунктів стало надзвичайно небезпечно. Ми не маємо морального права наражати на додатковий ризик рятувальників, працівників військових адміністрацій чи волонтерів лише тому, що хочемо побувати на території або привезти газету. Тому особисті поїздки довелося припинити.

Для нас це дуже болісне рішення. Адже журналістові важливо бачити людей і події власними очима. Але сьогодні людське життя має безумовний пріоритет. Ми продовжуємо підтримувати зв’язок із громадами іншими можливими способами та використовуємо кожну безпечну нагоду, щоб інформація все ж доходила до наших земляків.

— Які основні проблеми сьогодні стоять перед прифронтовим локальним медіа?

— Перша проблема — безпека. Команда щодня працює у Запоріжжі, яке також постійно перебуває під ударами. Треба думати про укриття, маршрути, резервне живлення, зв’язок, збереження техніки й даних, можливість повторної релокації. Постійна небезпека створює і величезне психологічне навантаження. Журналісти не спостерігають за війною збоку, вони самі живуть під обстрілами, але водночас повинні професійно працювати з чужим болем.

Друга проблема — втрата економічної моделі. Раніше місцеві медіа могли спиратися на передплату, рекламу, оголошення, інформаційні послуги. Сьогодні бізнес на наших територіях припинив роботу, населення виїхало, платоспроможність людей знизилася. Відновлений наклад ми розповсюджуємо безкоштовно, тому що розуміємо становище наших читачів.

Третя проблема — залежність від грантової підтримки. Ми дуже вдячні донорам, завдяки яким змогли відновитися і розвиватися. Але гранти зазвичай мають обмежений термін і визначені тематичні напрями. Крім того, великі міжнародні конкурси часто орієнтовані на медіа з набагато більшими оборотами та командами. Невеликі прифронтові редакції можуть мати сильний суспільний вплив, але не відповідати формальним фінансовим критеріям.

Четверта проблема — нестача людських і технічних ресурсів. Мультимедійність вимагає значно більше роботи. Один матеріал потрібно підготувати для газети, сайту, Facebook, Telegram, Instagram, YouTube. Потрібні фото, відео, титри, монтаж, адаптація заголовків і форматів. Велика редакція може розподілити це між окремими фахівцями. У невеликому локальному медіа одна людина часто виконує кілька функцій. Це призводить до перевантаження.

П’ята проблема — невизначеність аудиторії та території. Ми досі називаємо себе медіа Оріхівщини, але дедалі більша частина наших читачів живе далеко від неї. Потрібно знайти баланс між інформацією про громади, потребами внутрішньо переміщених осіб і ширшими темами Запорізького регіону.

— Як війна вплинула на професійні стандарти редакції?

— Ми стали значно уважніше ставитися до професійних процедур. Під час війни помилка журналіста може мати набагато серйозніші наслідки, ніж у мирний час. Редакція постійно навчається. Ми беремо участь у тренінгах, воркшопах, навчальних поїздках і програмах, присвячених журналістським стандартам, фактчекінгу, роботі зі штучним інтелектом, протидії дезінформації, гендерному балансу, інклюзивності, безпеці та розвитку медіа.

Ми розробили й оприлюднили редакційні політики, процедури виправлення помилок, розгляду скарг, урегулювання конфліктів інтересів і захисту персональних даних. Окрему увагу приділяємо безпеці журналістів і нерозголошенню інформації, яка може створити загрозу для працівників редакції чи героїв матеріалів.

Працюємо над проходженням самооцінювання за стандартами Journalism Trust Initiative. Для нас важливо не просто заявляти, що ми дотримуємося стандартів, а зробити роботу редакції прозорою і зрозумілою для аудиторії. Це не формальність і не набір документів. Це щоденна практика: перевірити факт, надати слово різним сторонам, відокремити інформацію від оцінок, правильно промаркувати рекламний, авторський чи партнерський матеріал, виправити помилку, захистити вразливого героя. В умовах дезінформації довіра є головним капіталом місцевого медіа.

— Як редакція використовує нові технології та штучний інтелект?

— Ми ставимося до штучного інтелекту як до допоміжного інструменту, але не як до заміни журналіста. Такі інструменти можуть допомагати структурувати великий масив інформації, працювати з транскриптами, формувати варіанти заголовків, скорочувати або адаптувати тексти для різних платформ, аналізувати документи. Для невеликої редакції це може бути суттєвою підтримкою. Але остаточне рішення завжди повинна ухвалювати людина. Штучний інтелект може помилятися, вигадувати факти, неправильно інтерпретувати контекст. Тому для нас принциповими залишаються журналістська перевірка, відповідальність автора і редакційний контроль.

— Чи допомагає співпраця з іншими прифронтовими редакціями?

— Безумовно. Сьогодні сформувалося коло редакторів прифронтових і прикордонних медіа, які регулярно спілкуються та обмінюються досвідом. У кожної редакції своя ситуація, але багато проблем спільні: релокація, безпека, доставка газет, пошук фінансування, втрата реклами, робота з розпорошеною аудиторією, психологічне виснаження команди. Ми бачимо, які рішення випробовують колеги, ділимося власними напрацюваннями, обговорюємо помилки. Не все можна механічно перенести з однієї редакції до іншої, але дуже важливо знати, що ти не залишився з проблемою сам.

Для нашої редакції надзвичайно важливою стала підтримка Національної спілки журналістів України, Асоціації незалежних регіональних видавців України, Міжнародного інституту регіональної преси та інформації (IRMI), Інституту розвитку регіональної преси, міжнародних партнерів і донорських організацій. Завдяки їм ми змогли відновити випуск газети після релокації, отримати необхідне обладнання, брати участь у навчальних програмах, професійних консультаціях і розвивати нові напрями роботи. Не менш важливо й те, що ми відчуваємо себе частиною великої професійної спільноти, яка підтримує одне одного в надзвичайно складних умовах війни.

— Якою ви бачите головну місію «Трудової слави» зараз?

— Допомагати людям не втратити зв’язок одне з одним і зі своїми громадами.

Ми не можемо повернути людям зруйновані будинки. Не можемо гарантувати компенсацію, евакуацію чи працевлаштування. Але можемо чесно розповідати, що відбувається, знаходити корисну інформацію, ставити запитання владі, пояснювати складні процедури, зберігати історії людей.

Для розпорошеної громади особливо важливо мати спільний інформаційний простір. Без нього люди поступово втрачають відчуття зв’язку зі своїм краєм. Ми також фіксуємо історію Оріхівщини під час війни. Щоденні новини швидко зникають зі стрічок, але згодом саме ці матеріали допоможуть зрозуміти, що пережили наші громади, як люди евакуювалися, допомагали одне одному, воювали, волонтерили, відновлювали життя.

— Яким може бути майбутнє видання?

— Готової відповіді в нас немає. Ніхто не може дати прифронтовій редакції універсальну інструкцію, як працювати далі. Свій шлях ми повинні знайти самі. Найближчим часом плануємо зміцнювати цифрові платформи, розвивати відео, підвищувати якість матеріалів і продовжувати роботу з темами, які мають практичну цінність для наших читачів. Друковану газету також хочемо зберегти настільки довго, наскільки це буде можливо і потрібно людям. Особливо вона важлива для старшої аудиторії та мешканців, які не мають стабільного доступу до цифрових ресурсів.

Паралельно потрібно шукати більш стійку фінансову модель: поєднання грантової підтримки, партнерських проєктів, інформаційних послуг, можливої підтримки читачів та інших джерел, які не ставитимуть під загрозу редакційну незалежність. Нам також потрібно чіткіше визначити, ким ми є: медіа п’яти громад, медіа всіх вихідців з Оріхівщини чи ширше прифронтове видання Запорізької області. Можливо, ці напрями можна поєднати. Найважливіше — залишатися потрібними аудиторії. Не виробляти контент лише тому, що треба заповнити сайт чи сторінку, а відповідати на реальні  нужди людей.

— Що дає вам упевненість, що редакція зможе продовжити роботу?

— Те, що ми вже пройшли. Ми втратили звичну територію роботи, приміщення, архів, систему розповсюдження і більшу частину традиційних доходів. Фактично почали все з нуля. Але змогли відновити друковану газету, створити сайт, розвинути цифрові платформи, сформувати нову команду й залишитися потрібними людям.

Звичайно, майбутнє не можна назвати визначеним. Грантові програми завершуються, витрати зростають, війна триває. Ніхто не знає, чи не доведеться редакції знову змінювати місце роботи. Але ми не зупиняємося. Навчаємося, подаємо нові проєкти, аналізуємо свої помилки, шукаємо партнерів і намагаємося зрозуміти, яким має бути локальне медіа майбутнього.

Найсильніша наша опора — це команда і наші читачі. Водночас ми щиро вдячні професійним медійним організаціям, міжнародним партнерам і донорам, які допомогли редакції вистояти, відновити роботу та продовжити розвиток навіть у найважчі роки війни. Допоки людям потрібна перевірена інформація про їхні громади, історії земляків і зв’язок із рідним краєм, доти буде потрібна і «Трудова слава».

Ми втратили майже все, що традиційно прив’язує місцеву газету до конкретного місця. Але не втратили своїх людей, наших земляків. І саме заради них продовжуємо працювати.

Наталія Вадимова