Андрій Владов

Польща входить у період одного з найгостріших державних випробувань останніх років. Конфлікт між прем’єр-міністром Дональдом Туском і президентом Каролем Навроцьким остаточно вийшов за межі звичайних парламентських дебатів і переріс у жорстоку боротьбу за контроль над Конституційним трибуналом — ключовою інституцією, яка визначає відповідність законів Основному Закону країни.

Переломним моментом стали події наприкінці жовтня 2026 року, коли до конфлікту залучили правоохоронців, а під стінами Трибуналу виросло наметове містечко протестувальників. Це протистояння — не просто юридичний спір чи особисте суперництво політиків. Ідеться про те, хто контролюватиме архітектуру польської держави напередодні вирішальних парламентських виборів 2027 року. І для України, чий тил та логістика безпосередньо залежать від стабільності у Варшаві, ця криза має надзвичайно високу ціну.

Коріння кризи

Щоб зрозуміти нинішній розкол, необхідно повернутися у 2015 рік. Напередодні тогочасних парламентських виборів більшість на чолі з «Громадянською платформою» спробувала призначити п’ятьох суддів Конституційного трибуналу. Згодом, здобувши перемогу, партія «Право і справедливість» (PiS) делегувала на ці ж посади власних кандидатів, а президент Анджей Дуда прийняв присягу саме в представників PiS, попри часткові зауваження самого Трибуналу.

Протягом 2015–2023 років консервативна партія PiS послідовно перебудовувала судову вертикаль, що неодноразово викликало жорстку критику з боку інституцій Європейського Союзу через загрозу незалежності суддів. Повернувшись до влади наприкінці 2023 року, уряд Дональда Туска взяв курс на демонтаж цієї спадщини та відновлення верховенства права. Однак він наразився на запеклий опір з боку президента та суддівського корпусу, сформованого попередньою владою. Нинішній спалах — це не спонтанна сварка, а кульмінація конфлікту, який триває вже понад десятиліття.

Силовий сценарій

Хронологія загострення 2026 року розвивалася стрімко. Березень — квітень. Сейм обирає шістьох нових суддів. Президент Навроцький приймає присягу лише у двох, відмовляючись допустити інших чотирьох. 9 квітня ці четверо складають присягу в парламенті за відсутності глави держави, що викликає відмову президентської канцелярії визнати їхні повноваження.

Травень. Європейський суд з прав людини застосовує тимчасові заходи, вимагаючи не перешкоджати суддям у виконанні обов’язків. У відповідь Конституційний трибунал (справа K 3/26) стає на бік президента, ухвалюючи рішення, що той не зобов’язаний приймати присягу від кожного обраного парламентом судді. Уряд Туска відмовляється визнавати це рішення через сумніви щодо легітимності самого складу суду.

13 жовтня. Венеційська комісія Ради Європи публікує висновок: президент повинен приймати присягу обраних Сеймом суддів і не має права переглядати це рішення на
власний розсуд.

30 жовтня. Суддя Анна Корвін-Пйотровська оголошує про тимчасове (на один місяць) відсторонення від виконання обов’язків голови Трибуналу Богдана Свенчковського та його заступника Бартломея Соханського через перешкоджання роботі суддів, обраних Сеймом. Свенчковський називає це рішення незаконним. До будівлі суду прибуває поліція, під стінами спалахують сутички з протестувальниками, трьох осіб затримують. Президент Навроцький терміново перериває візит до Сенегалу й повертається до Варшави.

31 жовтня — 1 листопада. Навроцький проводить консультації з політичними силами, а Туск виступає з телевізійним зверненням. Компромісу не досягнуто, а Єврокомісія закликає забезпечити належну роботу Конституційного трибуналу.

Розстановка сил

У цій інституційній війні кожен із головних гравців переслідує власну стратегічну мету.

Дональд Туск прагне виконати обіцянку щодо реформування судової системи та виконання вимог ЄС. Контроль над Трибуналом дозволить уряду безперешкодно впроваджувати реформи. Проте силовий підтекст і юридична неоднозначність усунення керівництва суду створюють для Туска ризик отримати звинувачення в політичному тиску на суди.

Кароль Навроцький захищає власне трактування конституційних повноважень і стримує ініціативи уряду. Його дії блокують реформи Туска та зберігають вплив консервативного табору. Повернення з Африки та особиста присутність у будівлі Трибуналу продемонстрували його готовність йти до кінця.

Ярослав Качинський очолює політичну мобілізацію опозиції. Для нього криза навколо Трибуналу — це шанс об’єднати праві сили, повернути PiS у центр порядку денного та дискредитувати Туска як руйнівника державних інституцій перед виборами 2027 року.

Хто стоїть за протестами? Ініціатором наметового містечка біля суду, що почало формуватися ще у вересні, виступив Адам Боровський (керівник варшавського клубу
«Gazeta Polska»). До акції залучено клуби з регіонів, представників профспілки «Солідарність», активістів руху «Вільні поляки» та політиків PiS. Це чітко спланована та мобілізована мережа. Водночас, станом на 1 листопада немає жодних підтверджених незалежними джерелами документів щодо іноземного фінансування цих протестів.

Російський фактор

Кремль завжди зацікавлений у дестабілізації Польщі як головного військово-логістичного хабу України. Проте важливо відрізняти реальні загрози від припущень.

З одного боку, існують офіційно підтверджені спецслужбами операції. 29 червня 2026 року Агентство внутрішньої безпеки (ABW) затримало 9 громадян України та 2 громадян Білорусі, які з осені 2025 року за гроші РФ вербували учасників провокаційних акцій серед біженців. Окрім цього, спецслужби фіксують активізацію російських ботоферм, спрямованих на розпалювання ворожне чі між поляками й українцями.

З іншого боку, немає жодних підтверджених даних про те, що Москва керує нинішніми протестами біля Конституційного трибуналу чи впливає на лідерів провідних польських партій. Росія, безумовно, використовує кризу у своїй пропаганді, але вигода Кремля від конфлікту не є доказом його організації.

Вплив на Україну

Дональд Туск залишається послідовним прихильником України. Під час візиту до Києва 18 вересня 2026 року він оголосив про приєднання Польщі до Антибалістичної коаліції та підготовку нового пакета військової допомоги. А 31 жовтня очільник МЗС Радослав Сікорський на зустрічі G20 чітко заявив: Європа та Україна мають бути обов’язковими
учасниками будь-яких мирних переговорів.

Водночас у Польщі зберігаються складні дискусії щодо аграрного експорту, історії та соціальних виплат. Навроцький також не є противником України, але орієнтується на консервативний суверенітет.

Головна загроза для України полягає в паралічі польських рішень. Яскравий приклад — вето президента Навроцького у березні 2026 року на закон, необхідний для отримання Польщею 43,7 млрд євро оборонних кредитів ЄС за програмою SAFE. Хоча ці кошти не призначалися Україні напряму, вони мали піти на модернізацію польського оборонпрому та укріплення східного кордону НАТО.

Для України найнебезпечнішим сценарієм є не перемога тієї чи іншої сторони у Варшаві, а тривала дестабілізація польських інституцій, коли питання безпеки регіону
стають заручниками внутрішньої боротьби.

Президент Навроцький уже провів консультації з опозиційними та частиною коаліційних сил (PiS, PSL, Razem, «Конфедерація»). Звучать різні пропозиції — від «конституційного перезавантаження» суду до ідеї Матеуша Моравецького про формування технічного уряду. Проте Туск відкидає компроміси, які вважає поступанням законністю, а його урядова коаліція наразі демонструє міцність (що довело успішне голосування проти відставки міністра фінансів 20 жовтня).

Польща переживає випробування зрілості своєї демократії. Політичне протистояння вже вийшло за межі суперечки уряду й опозиції — воно зачепило саму архітектуру держави. Від того, чи зможуть польські еліти повернутися до правового поля, залежить не лише внутрішня стабільність Варшави, а й міцність усієї системи безпеки Центрально-Східної Європи.