Вадим Чередниченко

Президент України доручив новому міністру оборони – до речі, нашому земляку – Михайлу Федорову вирішити проблему так званої «бусіфікації». На жаль, між дорученням і виконанням лежить прірва, і вона має всі ознаки непереборної. В усякому випадку, коли на дні уряду окремі депутати задають запитання прем’єр-міністерці Свириденко щодо порушень закону срівробітниками ТЦК, та переадресовує відповідь заступнику міністра оборони, а той белькоче щось на кшталт «ми працюємо, вирішення проблеми триває». А тим часом в соцмережах все більше відео, на яких кремезні хлопці в балаклавах хапають на вулицях чоловіків призовного віку, скручують їм руки і силоміць заштовхують в автівки, після чого відвозять у невідомому напрямку.

Якщо дивитись в корінь, то слід визнати: парламент і уряд провалили кампанію з  мобілізації, а коли зрозуміли, що час і можливості втрачено, віддали вирішення надскладного завдання на відкуп військкоматам, яких для краси моменту перейменували на ТЦК. В тих, своєю чергою, разом із поліцейськими мотивація дуже жорстка, і вона складається з двох основних аспектів. Перший – суто патріотичний, хоча, як на мене, більш турбопатріотичний: ухилянт, а ну йди но сюди, батьківщина, фронт чекає на тебе! Другий, завуальований, але не менш дієвий: якщо я не виконаю план, то на передову відправлять мене.

І все б добре, але співробітники територіальних центрів комплектування прямо порушують закон, коли: а) вимагають для перевірки військово-облікові документи – це мають право робити лише поліцейські; б) не пред’являють власні посвідчення та приховують обличчя під балаклавами; в) буквально застосовують насильство та по суті займаються викраденням людей.

Тема ця надзвичайно складна, болісна і, без перебільшення, є одним із головних внутрішніх викликів для України. Відносини між суспільством та державою у питанні мобілізації за останні чотири роки пройшли величезну та драматичну еволюцію.

Про це сьогодні відкрито говорять українські юристи, правозахисники, незалежні журналісти та самі військові. Ситуація справді пов’язана із комплексом втрачених можливостей, законодавчих глухих кутів і жорсткої реальності війни на виснаження. Давайте розберемо цю проблему системно: чому механізм почав давати збої і як сформувалася та криза, яку ми спостерігаємо.

Системні помилки та втрачений час

Критику на адресу влади щодо затягування реформ важко назвати необґрунтованою. У перші місяці повномасштабного вторгнення система виїжджала на безпрецедентній хвилі добровольців. Однак цей ресурс було вичерпано, а сама структура залишилася радянською за своєю суттю.

Зволікання із законодавчою базою призвело до того, що дискусії навколо нового закону про мобілізацію тривали надто довго. Держава довго не вирішувалася на непопулярні політичні кроки, втрачаючи дорогоцінний час. В результаті правила гри змінювалися на ходу, що викликало плутанину та соціальну напругу.

Повноцінний запуск реєстру «Оберіг», додатків «Резерв+» та інших цифрових інструментів стався із величезним запізненням. Довгий час ТЦК продовжували працювати зі старими паперовими картотеками, що призводило до абсурдних ситуацій – повістки приходили загиблим, ув’язненим чи тим, хто вже давно воює на передовій.

Відсутність чітких термінів служби, тобото демобілізації – мабуть, головний демотивуючий фактор для потенційних новобранців. Коли людина розуміє, що мобілізація – це «квиток в один кінець» без чіткого розуміння, коли вона повернеться до сім’ї – хоча б через 2–3 роки, рівень страху та опору в рази зростає.

Пастка бусифікації та правовий вакуум

Феномен, який у народі охрестили бусифікацією, виник не на порожньому місці. Держава сама створила глибоку правову колізію.

За законом застосовувати силу, затримувати громадянина та примусово доставляти його кудись мають право виключно співробітники Національної поліції зі складанням відповідного протоколу. У співробітників ТЦК таких повноважень ніколи не було.

Коли ТЦК почали самостійно заштовхувати людей до мікроавтобусів, це вивело процес за межі правового поля. У цьому вакуумі розквітли найгірші прояви:

– зловживання силою з боку окремих представників ТЦК;

– корупційні схеми (відкупи, фальшиві списання через ВЛК), які регулярно виявляють СБУ та ДБР;

– глибокий психологічний надлам: у ТЦК зараз перевели безліч ветеранів після тяжких поранень. Бачити, як їх бояться, ненавидять і тікають від них ті, кого вони вчора захищали в окопах, це величезна трагедія для самих військових.

Чи справді влада заплющує очі на проблему? На найвищому державному рівні звучать заяви про неприпустимість вуличного насильства, заводяться кримінальні справи проти найбільш одіозних співробітників, суди призначають мільйонні застави корумпованим військкомам. Але на низовому рівні система часто продовжує діяти за принципом «потрібний результат за будь-яку ціну». Бригадам на фронті катастрофічно потрібні люди для ротації та утримання позицій, і цей жорсткий дефіцит підштовхує систему до виправдання протиправних методів.

Криза довіри та соціальні наслідки

Нинішня ситуація призвела до небезпечного розколу в суспільстві, який проявляється у конкретних цифрах та фактах.

– падіння довіри: суспільство пройшло шлях від тотального обожнювання армії до створення закритих телеграм-каналів з локаціями патрулів;

– сплеск агресії: за даними Національної поліції, фіксуються сотні випадків нападів цивільних на співробітників ТЦК – включаючи трагічні інциденти із застосуванням холодної та вогнепальної зброї. Це симптом критичного перегріву суспільства.

– «паперова мобілізація»: показовий випадок, розкритий Генпрокуратурою, коли в окремих регіонах чиновники ТЦК фіктивно мобілізували сотні померлих людей, які вже сидять у в’язницях, просто заради красивої статистики перед начальством.

Що робиться задля виправлення ситуації

Очевидно, що у нинішньому вигляді система зайшла в глухий кут, і зараз активно обговорюються радикальні зміни. Концепція реформи передбачає уникнення старої моделі. Планується переформатування ТЦК на так звані «Офіси Резерв+», де соціальні функції – виплата допомоги, допомога ветеранам – будуть фізично відокремлені від призовних.

Акцент переноситься на цивільні рекрутингові центри, де людина може сама обрати бригаду та конкретну спеціальність – IT, оператор БПЛА, логістика, гарантуючи, що її не відправлять у штурмовики без її волі.

Крім того, проводиться масштабна ревізія десятків тисяч рішень медичних комісій для ліквідації корупційних лазівок.

Питання про те, як система добровільного рекрутингу через платформи вакансій розвивається зараз та наскільки вона ефективна порівняно з примусовою мобілізацією, залишається відкритим та дискусійним.

Добровільний рекрутинг через цивільні платформи вакансій – такі як Lobby X, Work.ua, Robota.ua, Olx Робота, а також через офіційні Центри рекрутингу міністерства оборони виник як пряма альтернатива «радянському» підходу ТЦК і намагається вирішити головну проблему потенційного бійця – страх невизначеності.

Як влаштована система рекрутингу

Головна відмінність рекрутингу від мобілізації через ТЦК – це підхід «армія як роботодавець». Людина відгукується не на абстрактний заклик, а на конкретну вакансію у конкретному підрозділі.

Громадянин відправляє резюме безпосередньо кадровикам підрозділу – наприклад, Третьої штурмової, 93-ї ОМБр «Холодний Яр» або Силам безпілотних систем. Співбесіду проводять військові, а не чиновники з військкомату.

На платформах розміщуються тисячі вакансій – від штурмовиків та медиків до кухарів, водіїв, IT-фахівців, операторів БПЛА, бухгалтерів, піарників та інженерів-механіків.

Якщо кандидат підходить, бригада видає йому так зване «відношення» – рекомендаційний лист. За чинними правилами міноборони, якщо людина йде з таким листом від пріоритетного підрозділу, ТЦК та навчальний центр зобов’язані направити його саме туди, минаючи розподіл наосліп.

Плюси та якісні показники

Рекрутинг показує колосальну ефективність щодо якості людського ресурсу. На одну тилову або технологічну вакансію (IT, кібербезпека, оператори дронів, прес-служби) на цивільних платформах конкурс може становити від 30 до 70 і більше осіб на місце. Люди готові йти воювати, якщо розуміють, що їхній громадянський досвід буде використано максимально ефективно.

До головних переваг рекрутингу відносять високу мотивацію та ККД використання людини, а також зниження корупційних ризиків. Таким чином, доброволець, який усвідомлено обрав підрозділ, навчається швидше, служить якісніше і рідше страждає від психологічних зривів.

Для прикладу фахівець з логістики з великої рітейл-мережі, потрапивши на склад постачання бригади, приносить в рази більше користі, ніж якби його відправили в окоп через брак піхоти. А кадрові служби бригад зацікавлені взяти найкращого фахівця, а не отримати хабар за те, щоб «заховати» людину в тилу.

В чому рекрутинг програє примусовій мобілізації

На жаль, за всіх своїх плюсів рекрутинг не здатний повністю замінити собою мобілізацію. Між ними існує глибокий дисбаланс, який упирається у сувору математику війни.

Добровільний рекрутинг покриває лише частину потреб фронту, в ньому об’єктивно виникає величезний перекіс у бік тилових, штабних і технологічних посад, а швидкість залучення мобілізаційного ресурсу досить повільна – резюме, співбесіда, погодження, оформлення займають тижні.

У той же час примусова мобілізація закриває масовий дефіцит живої сили, причому на найдефіцитніших і найнебезпечніших позиціях – піхота, стрілки, штурмовики – а головне, закриває дуже швидко: від повістки чи бусифікації до відправки в учебку проходить кілька днів, а іноді й годин.

Двотрекова модель

На вакансії штурмовиків, кулеметників та саперів через цивільні сайти відгуків критично мало. Війна на виснаження вимагає постійного поповнення саме окопного компонента, який зазнає найбільших втрат. Рекрутинг чудово закриває потреби Сил безпілотних систем, розвідки чи IT-департаментів, але він не може забезпечити тисячі піхотинців, необхідних для утримання сотень кілометрів лінії фронту.

На сьогоднішній день оборонна система України дійшла до вимушеного компромісу – двотрекової моделі.

Держава намагається використовувати рекрутинг як інтелектуальне ядро ​​для розвитку технологічних родів військ (БПЛА, РЕБ, кіберпростір), де насильно пригнана людина просто марна. Водночас жорстка мобілізація через ТЦК залишається основним «грубим» інструментом для утримання чисельності армії на критичному рівні.

Головне завдання реформ зараз – зробити так, щоб ТЦК не перехоплювали і не ламали долі тих, хто вже знайшов собі місце через рекрутинг, оскільки такі випадки й досі трапляються через бюрократичний хаос та плани з мобілізації, які військкоматам потрібно виконувати за будь-яку ціну.

При цьому за кадром залишаються тисячі так званих мажорів і просто силовиків, держслужбовців, які могли б поповнити мобресурс, але закон захищає їх. Тому, як не прикро це констатувати, проблема бусіфікації і далі буде актуальною, а раз так, то виходить, що кожен повинен подбати про себе самостійно – або звернутись до рекрутингу, або влаштуватись на таку роботу, де можна отримати чи то бронь, чи то відстрочку, або… бути на напівлегальному становищі й надалі. Зрозуміло, що є ще й четвертий шлях – приймати свою долю, якою б вона не була, вірити в удачу і, якщо Батьківщина покличе, негайно відгукнутися.