Інна Сорокіна працює в органах влади майже десять років. Жінка розробляла маркетингову стратегію рідного Торецька й робила так, аби про нього дізналися більше людей. А з початком повномасштабного вторгнення Інна є координаторкою центру «Ми разом» для переселенців у Дніпрі, куди переїхала у березні 2022 року.
Інна розповідає про те, як об’єднує мешканців Донеччини в новому місті, мотивує літніх людей відвідувати психолога та мріє побачити маленьких відвідувачів центру в рідному Торецьку після перемоги.
Інна Сорокіна, координаторка центру підтримки переселенців «Ми разом», начальниця відділу інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Краматорської районної державної адміністрації.
Розвивала стратегію рідного міста після його перейменування
Я почала працювати в міській раді рідного Торецька в той час, коли його тільки-но перейменували, змінивши радянську назву Дзержинськ. Очолювала відділ інформаційної політики міської ради та щиро хотіла, аби влада чула те, що говорять люди. А ще ми з командою почали розробляти маркетингову стратегію, бренд і логотип Торецька.
Ми відразу вирішили, що про це мають знати й діти, тому розробили для них альбом, де в малюнках пояснювали, над чим має працювати місто та які в нас мрії. Згодом також створили книгу «Легенди Торецького степу», в якій зібрали історії-легенди про місто й прилеглі села громади. Влада тоді її профінансувала, бо це було важливо для збереження культурної спадщини.
Востаннє була вдома в січні 2022 року
Ми популяризували нашу Торецьку громаду за її межами, а допомагали в цьому спортсмени, які їздили на змагання за кордон. Для них ми розробили брендовані пляшки для води, щоб наш логотип побачили в Європі. Також ми завжди намагалися познайомити жителів міста з чимось новим та організували фестиваль «З країни в Україну», який проходив у Торецьку 3 роки поспіль. Сам формат фестивалю був новим для міста, адже майстер-класи, музичні та спортивні заходи відбувалися у форматі вільного простору, тому долучатися могли всі охочі. А останнім моїм проєктом удома було створення брендованої зупинки громадського транспорту в центрі міста.
У 2020 році я переїхала до Слов’янська, бо тоді ставила собі таку мету – попрацювати 5 років на одному місці та рухатися далі за новим досвідом і навичками. У новому місті я працювала медійницею, а потім очолила відділ інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Краматорської державної районної адміністрації. Саме тоді завершилася реформа децентралізації, і Краматорський район став одним з новостворених на Донеччині. Тут я й зустріла повномасштабне російське вторгнення. Востаннє була вдома в Торецьку в січні напередодні.
З перших днів вторгнення трималася своїх
У березні 2022 року я залишалася в Слов’янську через роботу. Дуже вдячна моєму керівництву, яке нас не покинуло, а організувалося, знайшло приміщення для релокації в Дніпрі й допомогло нам усім з житлом. У мене тоді був важкий моральний стан, тому я розуміла, що краще буде триматися своїх. Тим паче, до мене приїхала мама, а близькі друзі на той час уже переїхали до Дніпра, адже це найбільше місто поблизу.
З часом районна рада запустила онлайн-опитування, аби знайти в Дніпрі жителів Краматорського району. Тоді ми розробили для них програму підтримки – допомагали шукати житло, надавали юридичні консультації, вчили літніх людей користуватися комп’ютером, а з часом орендували приміщення для нашого офісу, аби туди могли приходити відвідувачі.
25 вересня 2022 року ми офіційно відкрили центр допомоги жителям Краматорського району «Ми разом». Я завжди жартую, що запустилися лише з пачкою паперу й олівців. Вранці в перший день відкриття я телефонувала нашим менеджерам на особисті номери, а ніхто не брав слухавку. «Клас, оце ми відкрилися. Як до нас мають звертатися люди? Що ж там відбувається?», — думка, яка звучала в моїй голові весь ранок.
А потім зателефонувала за номером гарячої лінії, де мені відповіли, що в центрі багато людей. Я була дуже здивована, адже ми відкрилися в неділю й написали про це допис у соцмережах, який вподобали 50 людей, тому це були зовсім не ті обсяги, на які я очікувала. Перші два тижні до нас щодня приходили близько двоста людей.
За деякий час до нас уже зверталися перші партнери. Наприклад, ГО «Право на захист» запропонувала допомогу юристів, «Лікарі світу» – акушерів, а організація «Проліска» виділила гуманітарну допомогу. Далі з’явилося перше обладнання й іграшки для дітей, які команда змогла закупити з допомогою партнерів та за підтримки Краматорської районної ради. Моя мама – викладачка мистецтва, тому займалася з дітьми малюванням. Також ми організували для них заняття з йоги.
Новорічна піжамна вечірка в блекаут
Перед Новим роком ми хотіли подарувати дітям відчуття казки, проте не мали ні подарунків, ні костюмів, ні солодких пакунків. І не могли вимагати в батьків купувати карнавальні костюми дітям, адже вони виїжджали з дому лише з базовими речами. Тому ми придумали, що святкуватимемо Новий рік в піжамах або домашньому одязі. Один з місцевих блогерів купив дітям солодощі. Отак у піжамах, з пакунками та ліхтариками під час блекаутів ми зустрічали 2023 рік.
За минулий рік ми зробили освітній простір з мовним клубом, хімічними дослідницькими лабораторіями, історичними турнірами та заняттями з логопедом. Все це нашому центру допомогли організувати освітяни Краматорського району та Краматорська районна адміністрація. Фінансування надходить з районного бюджету на основі програми підтримки мешканців Краматорського району в релокації. А ще постійно допомагають партнери центру.
Раніше в нас була дошкільна підготовка та навіть клуб блогерів, а ще ми їздили з переселенцями на різні екскурсії та ходили в театр. Для себе вирішили, що працюємо для жителів Краматорського району, але що мали робити з іншими жителями Донецької області? Коли приходить бабуся з Волновахи, яка ледь виїхала з окупації, то ми мали казати, щоб шукала свій центр? Звісно, ми розуміли, що не маємо права так робити. Тому вирішили працювати для всіх, і навіть якщо місцеві потребують допомоги сімейного лікаря чи юриста, то можуть звертатися до нас.
Зараз клієнтами нашого центру є майже 7 тисяч людей, з яких десята частина – це переселенці з Маріуполя, Волновахи, Харкова, Херсона та Бахмута. Це важливо, бо деякі центри працюють тільки з жителями своїх районів, і коли потрібна якась базова допомога, то місце реєстрації є причиною для відмови.
Наших клієнтів гуртуємо та повідомляємо про активності через соцмережі. Часто створюємо гугл-форми, аби люди повідомили про потреби. А для літніх людей розробили гарячі лінії підтримки.
Мріємо, аби всі наші клієнти повернулися додому
Ми працюємо над тим, щоб люди не хапалися лише за гуманітарку, а розуміли, що послуга – це найбільша допомога. На тиждень ми проводимо 10-15 заходів для дітей і дорослих – всі вони безкоштовні. Уже зараз працюємо для людей різного віку: поки онук на малюванні, його бабуся може пройти огляд у сімейного лікаря. Або ж молода мама віддає дітей на майстер-класи в нас, а сама може піти до психолога або на самоті випити каву. Важливо, що все це в одному просторі, тому ми можемо підтримувати всю родину. Ми хочемо, щоб ця історія жила й далі.
Поки наші клієнти вирішують якісь свої побутові справи, ми маємо приділяти увагу їхньому ментальному здоров’ю, тому часто організовуємо зустрічі з психологом, які відвідують літні люди. До речі, ми влаштовуємо їм посиденьки зі смаколиками, а вони завжди щось приносять в центр, аби нам віддячити. Хтось приносив яблука чи горішки з саду, хтось виростив на городі кабачки, приготував і пригостив ними всіх. У такі моменти ми відчуваємо довіру та тепло цих людей, бо вони ставляться до нас, як до онуків.
Діти, які приходять у центр, ростуть на наших очах. От лише бачили дівчинку Машу такою маленькою, а вона вже йде до школи. Часто думаю про те, чи впізнаю цих дітей, коли після перемоги зустріну їх на вулицях рідного міста.
Наша найважливіша мета – не лише допомогти людям тут. Ми хочемо, аби вони повернулися на Донеччину, адже люди – наша найбільша цінність і ресурс, бо після перемоги буде дуже багато роботи. Я дуже пишаюся нашим центром, і що ми працюємо не лише для паперового звіту, але й для людей.
Матеріал від «Шо Там»
Авторка: Марія Лаврів
