Огляд ЗМІ
Щоб відповісти на це питання, необхідно нагадати, навіщо потрібна була війна з Україною. Cправжнє завдання було незрівнянно масштабнішим, ніж захоплення частини кількох областей України чи «сухопутного коридору до Криму», що перетворився на фетиш, а саме внутрішня трансформація російського режиму.
Війна з Україною дозволила клану ФСБ вирішити одразу кілька завдань: усунення (фізичне та політичне) конкурентів у боротьбі за владу в особі російської армії; остаточний демонтаж політичних інститутів демократії; одержавлення економіки; виведення економічних процесів з-під міжнародного арбітражу; мілітаризація всіх сфер суспільного життя; мобілізація суспільства навколо образу зовнішнього ворога.
Фактично війна стала інструментом завершення сталінізації російської держави. Росія з авторитарної системи трансформується в мобілізаційну автократію.
Але обравши війну як паливо, на якому працює режим, Кремль мусить постійно не
лише кидати в топку сотні тисяч своїх солдатів, а й отримувати результат.
Для пересічного російського телеглядача результат має бути відчутним – а отже, у чомусь виражатися. Добре знаючи глибинні прагнення російського народу, влада мусить постійно нарощувати території. Тобто фронт має рухатися вперед – незважаючи на втрати, цілковите руйнування приєднуваних територій і світовий осуд.
Але ситуація на фронті близька до стратегічного глухого кута: наступальний потенціал Росії вичерпується, ракетно-дронові удари нівелюються або не вирішують військових завдань, а в тилу Росії українські дрони почуваються як вдома.
Замаячив привид стратегічної поразки РФ, і Кремль намагається якомога більше відтягнути настання цього моменту.
Але крім зупинки фронту, може статися й відкат: ЗСУ подекуди переходять у контрнаступ, Покровськ не взятий, ситуація з Куп’янськом і взагалі перетворилася на абсурд.
Все це делегітимізує режим, нездатний забезпечити плебсу його потребу у величі. І що довше триває війна, то частіше виникає питання, якого Кремль боїться найбільше:
А навіщо все це було? Більше того, за таких умов девальвується ідея, під яку можна фіналізувати ресталінізацію.
Справжнє завдання так званї СВО – суто внутрішнє. І війна з Україною досягненню цієї мети вже не сприяє. Понад те, проблеми в економіці позначаться на здатності держави вербувати гарматне м’ясо за старими розцінками. А «безкоштовну» мобілізацію буде важко пояснити.
Росія входить у небезпечну стадію, і часу в неї мало. Якщо зупинка фронту розцінюватиметься як поразка, то будь-яка мирна угода з Україною без її беззастережної капітуляції означатиме ту саму стратегічну поразку. Про це вже відверто, не таячись, говорять з екранів своїх каналів найзатятіші прихильники війни, тобто «воєнкори».
Треба буде пояснювати, що Києва не буде – ні за три дні, ні за чотири роки, ні взагалі ніколи.
Вихід із тупикової ситуації можливий лише шляхом підвищення ставок. Потрібно вийти на нову якість. Змінити масштаб! Кремлю терміново потрібна якась інша ціль – щоб колишні цілі втратили значення на тлі нового конфлікту.
Крім того, необхідно вийти на ідеологічний простір: остаточно злити воєдино Велику Вітчизняну війну і СВО – коли на них напала об’єднана Європа, тоді в особі гітлерівської Німеччини, а тепер – в особі «фашизуючих» євробюрократів: за словами Марії Захарової, «спадкоємців нацистів».
Де це відбудеться?
Російські аналітики у 2025 році дедалі частіше описують Балтійський регіон як простір потенційного прямого військового зіткнення між Росією і НАТО. Микола Межевич, головний науковий співробітник Інституту Європи РАН, у своїй статті пише: «Географічне положення та комплекс історичних наративів змушують нас і наших противників розглядати Східну частину Балтійського моря як потенційний театр воєнних дій – можливо, у класичному, можливо, у «сірому» форматах».
У подібній логіці міркують В. Стрюкуватий, М. Межевич, Ю. Звєрєв у статті «Балтійський регіон як «сіра зона»: балансування на межі збройного конфлікту».
На думку російських аналітиків, після вступу Фінляндії та Швеції до Альянсу Балтійське море фактично опинилося в оточенні країн НАТО, а російський Калінінград перетворився на ізольований військовий анклав. У цій логіці Балтика розглядається як зона найбільшої стратегічної напруги, де перетинаються питання контролю морських комунікацій, безпеки Сувалкського коридору, військової інфраструктури та розвідувальної активності.
При цьому акцентується можливість саме гібридного протиборства – поєднання військового тиску, демонстрації сили, операцій у «сірій зоні», боротьби за інфраструктуру та комунікації.
Таким чином, Балтика в російській стратегічній думці поступово перетворюється з периферійного напряму на один із ключових фронтів потенційного конфлікту Росії і Заходу.
Помічник Путіна Микола Патрушев в інтерв’ю журналу «Національна оборона» заявив, що ситуація на Балтійському морі загострюється через дії військово-морських сил країн НАТО. За його словами, альянс посилює тиск на Росію в регіоні, що підвищує ризики для російської портової інфраструктури та свободи судноплавства.
Патрушев також стверджує, що НАТО готує диверсійні дії проти російських об’єктів на Балтиці – трубопроводів, танкерів і суховантажів – і тренує відповідні підрозділи в ході військових навчань. Він додав, що ескалацію в регіоні Москва значною мірою пов’язує з Великою Британією.
Однак зводити потенційний збройний конфлікт лише до морського також було б помилково. Особливо на тлі того, що Білорусь розпочала переміщення бронетехніки та особового складу до західного кордону. У Бресті дислокуються підрозділи безпілотних літальних апаратів збройних сил Російської Федерації.
Як це відбудеться?
Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що Росія не збирається нападати на Європу: «Якщо раптом Європа оці свої погрози підготуватися до війни проти нас реалізує і почне нападати на Російську Федерацію… це буде не спеціальною військовою операцією з нашого боку, це буде повноцінна військова відповідь усіма наявними військовими засобами».
Крізь віки своєї історії Росія несла одну й ту саму думку: «ми ніколи ні на кого не нападали». Всі війни, які вела Росія, були суворо «оборонними», а якщо вона коли й вторгалася, то це був удар у відповідь або «допомога братньому народові».
Схоже, це глибоко вкорінене в ментальності російського народу – возводити підступність мілітаризму в чесноту.
Сигізмунд Герберштейн у своїх «Записках про Московію» писав: «Коли вони починають клястися і божитися, знай, що тут криється підступ, бо клянуться вони з наміром обдурити і ввести в оману».
Французький мандрівник Астольф де Кюстін, який відвідав Росію 1839 року, писав, що «Росія завжди намагається представити свої дії як вимушені обставинами».
Але що вважати нападом? Це вирішуватиме Кремль. Наприклад, одним із нинішніх російських наративів є те, що Україна напала на Росію. Як раніше на Росію напала Грузія, а ще раніше – Молдова.
Але до якого виду війни готується РФ? Якщо країна готується до оборонної війни, вона розгортає мінні поля, ставить тетраедри та інші загородження, риє протитанкові рови, готує цивільну оборону тощо. Росія так робить? Ні! Росія до оборонної війни не готується. До неї готується «агресивна фашизуюча» Європа.
А Росія готується наступати: створює два військові округи на північному заході – Ленінградський і Московський.
Військові округи не створюють «про всяк випадок». Це довгострокове планування під конкретний театр воєнних дій. Створення військових округів із власним стратегічним командуванням, оперативним плануванням, логістикою і тилом, мобілізаційними планами – класична ознака підготовки до конфлікту високої інтенсивності.
РФ готується до агресивної війни, яку вона може розпочати у відповідь або на власну провокацію, або на подію, яку сама визнає casus belli – чи то затримання танкера, чи закриття проток для тіньового флоту, чи заява про розміщення ядерної зброї на території Швеції, Фінляндії або Естонії.
У червні 2025 року заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков заявив: «Війна в Україні не закінчиться, поки НАТО не припинить свою військову присутність у країнах Балтійського регіону».
Рябков додав, що розширення НАТО на схід було серед першопричин війни, і коріння конфлікту лежить не лише в самій Україні, а й у НАТО. Це заява Рябкова нічим не відрізняється від ультиматуму НАТО, озвученого ним 10 січня 2022 року, з вимогою «прибирати манатки і повертатися до кордонів 1997 року».
Але якщо приводом до війни може бути будь-яка подія, на яку вкаже Кремль, то важливо звернути увагу на «якірну подію», після якої війна стає неминучою. У випадку з повномасштабним вторгненням в Україну якірною подією стало визнання 21 лютого 2022 року так званих ДНР і ЛНР.
