Вадим Чередніченко
Україна здобула незалежність із колосальним потенціалом, великими сподіваннями та щирою вірою у міжнародне право, справедливість і партнерські взаємини. Проте історія трьох з половиною десятиліть нашого суверенітету — це не лише історія намагань побудувати суверенну державу, подолати сепаратизм і російський вплив всередині країни, а й довгий перелік гірких розчарувань, невиконаних обіцянок та прямих зрад з боку тих, кого ми звикли називати партнерами та гарантами нашої безпеки.
Ми щиро вдячні західному світу та кожній країні за кожну одиницю наданої гуманітарної, фінансової чи військової допомоги. Але ця допомога не є благодійністю чи дарунком. Україна отримує її як плату за те, що виступає живим щитом для всієї Європи, стримуючи агресора, який у разі нашого падіння вже сьогодні стояв би під стінами Варшави, Берліна чи Вільнюса. Саме тому ми маємо повне моральне право відверто та без прикрас назвати всі етапи зради, через які довелося пройти нашій державі за 35 років.
Грабіж та Будапештський пшик
Все почалося ще на зорі нашої незалежності. Під час розпаду СРСР Україна мала повне право на свою частку майна та активів колишнього Союзу. Проте під тиском і за мовчазної згоди Заходу Росія оголосила себе єдиною правонаступницею СРСР, загарбавши всі закордонні активи, закордонні представництва, золотовалютні резерви та закордонне майно. Україну просто пограбували на старті її державного будівництва, залишивши з боргами та зруйнованою економічними зв’язками господаркою.
Але найстрашнішим злочином проти нашого майбутнього стало роззброєння. Україна володіла третім за величиною ядерним потенціалом у світі, а також потужним флотом, стратегічною авіацією та балістичними ракетами. Захід, відчуваючи панічний страх перед можливістю контролю України над власною зброєю стримування, об’єднався з Росією у вимозі повністю позбавити нас «ядерного щита».
У 1994 році був підписаний фатальний Будапештський меморандум. Ми віддали стратегічні бомбардувальники Ту-160 та Ту-95МС, сотні крилатих ракет (якими Росія сьогодні руйнує наші міста), стратегічні та тактичні ядерні боєголовки. Натомість ми отримали папірець із «гарантіями безпеки» від США, Великої Британії та Росії. Коли ж агресор напав, ці гарантії виявилися абсолютним пшиком і пустим юридичним формалізмом. Захід за безцінь позбавив нас єдиного фактора, який міг би назавжди упередити будь-яку агресію.
Безплатна кров без дивідендів
Упродовж 1990-х та 2000-х років Україна намагалася довести свою корисність для міжнародної спільноти та НАТО, активно беручи участь у міжнародних миротворчих місіях. Українські військові ризикували життям у Балканських війнах, в Іраку, Афганістані, Африці.
Проте, якщо для західних країн участь у таких операціях завжди конвертувалася у подальші вигідні економічні контракти, доступ їхнього бізнесу до відбудови регіонів та видобутку ресурсів (як це було з американськими чи європейськими компаніями в Іраку), то Україну просто використали як дешеву військову силу. Наші солдати проливали кров та забезпечували порядок, але коли доходило до економічних дивідендів та відновлю вальних контрактів, український бізнес та державу просто виставляли за двері.
Загравання з диктатором
Справжньою геополітичною катастрофою став саміт НАТО в Бухаресті 2008 року. Україна разом із Грузією претендувала на отримання Плану дій щодо членства (ПДЧ) в Альянсі. На той момент наміри Кремля щодо відновлення імперії вже були очевидними, і надання ПДЧ стало б чітким сигналом Путіну про те, що Східна Європа перебуває під захистом.
Проте провідні європейські держави, перш за все Німеччина та Франція, вирішили «не провокувати Росію» та заблокували надання ПДЧ Україні. Це було прямою зрадою євроатлантичних прагнень українців. Замість захисту Альянс видав Кремлю індульгенцію на агресію. Вже за кілька місяців Росія вторглася в Грузію, а через
шість років — в Україну.
Здача Криму і Донбасу
Коли у 2014 році Росія розпочала військову операцію з окупації Криму та розв’язала війну на Донбасі, «гаранти» з Будапештського меморандуму та західні партнери проявили абсолютну безвольність.
Замість жорсткої відсічі та надання зброї, партнери наполегливо «радили» українському керівництву «не піддаватися на провокації» та «не чинити збройного опору» в Криму. Захід панічно боявся ескалації. Наслідком цього боягузтва стало анексія півострова та кривава війна на Сході України. Замість дієвих санкцій світ обмежився «глибоким занепокоєнням», продовжив будувати «Північний потік-2» та купувати російські енергоносії, фактично фінансуючи майбутню велику війну.
Списання України з рахунків
Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, західні розвідки давали Україні від 72 годин до трьох тижнів. Нас фактично вже списали з рахунків. Замість негайного надання важкого озброєння партнери готувалися до партизанської війни в українських лісах та спостерігали за тим, як знищують наші
міста.
Президенту Володимир Зеленському партнери пропонували не військову допомогу, а евакуацію — фактично капітуляцію держави. Його історична відповідь: «Мені потрібна зброя, а не поїздка» розбила цей сценарій зради. Український народ і Сили оборони вистояли не завдяки, а всупереч першим розрахункам Заходу.
Змарнований шанс
Після блискучих контрнаступів ЗСУ на Харківщині та Херсонщині наприкінці 2022 року виникла унікальна історична можливість завдати Росії вирішальної поразки та звільнити більшість окупованих територій. Для цього Україні була потрібна повна номенклатура сучасного озброєння: далекобійні ракети, сучасні танки, системи
ППО та авіація F-16.
Проте партнери обрали стратегію покрапельного надання зброї. Допомога видавалася малими партіями, із запізненням на місяці й роки, під приводом боягузливих розповідей про «червоні лінії» Кремля. Це дало Росії дорогоцінний час побудувати потужні лінії оборони, замінувати сотні кілометрів полів та провести мобілізацію. Україна заплатила тисячами життів своїх найкращих синів і дочок за вагання та політичні ігри партнерів.
Нові геополітичні удари
Політична турбулентність у США додала нових проявів зневаги та зради. Дональд Трамп дозволяв собі публічно принижувати Президента України, заявляючи про «відсутність козирів» та чіпляючись до дрескоду, поки Україна стікала кров’ю.
Помилкові та безглузді геополітичні кроки, зокрема розв’язання нової війни проти Ірану, завдали потужного удару по Україні. Ціни на нафту миттєво злетіли вгору, що наповнило російський бюджет сотнями мільярдів нафтодоларів для продовження війни проти нас.
Більше того, це призвело до критичного перерозподілу військових ресурсів. Левова частка найцінніших та найдорожчих ракет для систем ПРО Patriot, які були так необхідні Україні для захисту наших міст, енергетики та цивільного населення від російських атак, була витрачена на збивання дешевих іранських дронів та ракет на Близькому Сході. Україну знову відсунули на другий план.
«Дружні» ножі в спину
Навіть всередині Європейського Союзу ми постійно стикаємося з блокуванням та шантажем. Спочатку Угорщина та Словаччина систематично ставили палиці в колеса, блокуючи фінансову допомогу ЄС, санкційні пакети проти Росії та рух України до членства в Євросоюзі та НАТО.
Згодом до цього приєдналися й інші країни — Болгарія та Греція періодично блокують важливі логістичні, енергетичні чи військові ініціативи. Навіть Польща, яка позиціонувала себе як найголовніший адвокат України, під час війни вдалася до блокування кордонів, зернової блокади та економічного тиску на країну, яка веде війну
за виживання.
Ціна, яку ми платимо
Попри всі ці етапи зрад, розчарувань і політичних ігор, ми наголошуємо: Україна залишається вдячною кожному платнику податків у країнах-партнерах, кожному громадянину Заходу, який підтримує наш народ.
Але світ повинен зрозуміти головне: Україна не жебракує. Ми отримуємо допомогу не за гарні очі. Україна платить за цю допомогу найдорожчою ціною у світі — життями своїх громадян, зруйнованими містами та зламаними долями.
Український солдат сьогодні робить роботу всієї системи євроатлантичної безпеки. Ми стримуємо божевільного агресора, який у разі падіння України не зупинився б і пішов далі — на Балтію, Польщу та Фінляндію. Партнерам час припинити зраджувати власні цінності, припинити дозувати допомогу і нарешті усвідомити: допомагаючи Україні перемогти, вони купують власне мирне майбутнє.
