Вадим Чередниченко
Червень 2026 року увійшов в історію українсько-польських відносин як місяць безпрецедентного дипломатичного демаршу. Те, що роками накопичувалося в кулуарах під виглядом «історичних суперечок», вибухнуло гучним публічним скандалом. Повернення найвищих державних нагород Польщі українськими лідерами та дипломата- ми стало не просто протокольним жестом, а маніфестацією глибокої кризи довіри між Києвом та Варшавою. Конфлікт, який розпочався навколо оцінок минулого, швидко переріс у загрозу для стратегічного партнерства майбутнього.
Публічна фаза протистояння розгорнулася в середині червня 2026 року. 19 червня новообраний президент Польщі Кароль Навроцький, який представляє праве крило польського політикуму, офіційно оголосив про позбавлення президента України Володимира Зеленського найвищої польської відзнаки – ордена Білого Орла. Цю нагороду Зеленський отримав у липні 2023 року від попереднього польського лідера Анджея Дуди як символ солідарності та вдячності за захист вільного світу від російської агресії.
Від позбавлення ордену до демаршу президентів
Приводом для радикального кроку Навроцького став указ Зеленського, підписаний трьома тижнями раніше, яким одному з елітних підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ було присвоєно почесне найменування «імені Героїв УПА». Навроцький, діючи як Великий Магістр ордена, заявив, що зобов’язаний захищати його авторитет, і підкреслив: Польща не терпітиме вшанування організацій та символіки, які у Варшаві асоціюють із Волинською трагедією 1943 року.
Реакція Києва була миттєвою та підкреслено демонстративною. Володимир Зеленський не став чекати завершення формальних процедур у Варшаві й відправив свій орден Білого Орла назад до Польщі… «Новою поштою». Цей крок викликав ефект доміно. Впродовж наступних днів про відмову від орденів Білого Орла заявили всі живі експрезиденти України, які свого часу отримали цю нагороду: Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Петро Порошенко.
До символічного флешмобу приєдналися чинні високопосадовці та дипломати. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга повернув свій Командорський хрест із зіркою ордена «За заслуги перед Польщею», назвавши дії Навроцького «стратегічною помилкою, якій аплодують в Кремлі». Голова Офісу президента Кирило Буданов відмовився від Золотого офіцерського хреста, наголосивши, що не може тримати нагороди країни, керівництво якої штучно розкручує хвилю ворожнечі проти українського народу. Демарш підтримав і посол України в Польщі Василь Боднар, а також віцемаршал Сенату Польщі Міхал Камінський, який на знак протесту проти політики власного президента повернув дві українські державні нагороди. Світлини порожніх футлярів та дипломатичних посилок заповнили медіапростір обох країн.
Історична тяглість ЗСУ та меморіалізація ОУН
Для того, щоб зрозуміти позицію Володимира Зеленського, варто проаналізувати контекст внутрішньої політики України у 2026 році. Присвоєння підрозділу ССО найменування «імені Героїв УПА» та пишне перепоховання полковника Армії УНР, голови Проводу ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії на Національному військовому меморіальному кладовищі під Києвом, що відбулося в травні 2026 року – це ланки одного ланцюга.
Головні мотиви українського президента базувалися на наступних факторах.
Легітимація історичної тяглості оборонної традиції. В умовах виснажливої війни з Росією українська армія гостро потребує потужних міфів та історичних паралелей. УПА для сучасної України є символом безкомпромісної, тривалої партизанської боротьби проти радянського (фактично російського) тоталітаризму. Для Банкової це крок із мобілізації внутрішнього духу, а не спроба образити сусідів.
Інституціоналізація пантеону героїв. Перепоховання Андрія Мельника, останки якого ексгумували в Люксембурзі, відбулося на державному рівні за участю вищого духовенства та урядовців. Мета – продемонструвати світові й нації, що Україна збирає свій історичний спадок, повертає борги лідерам державницьких рухів XX століття та маркує свій суверенний простір.
Відмова від компромісів у питаннях суверенітету. Зеленський чітко дав зрозуміти, що Україна більше не дозволить жодній державі, навіть найближчому союзнику, ветувати її внутрішню політику пам’яті. Київ вважає, що право самостійно обирати героїв для своїх солдатів є невід’ємною ознакою державної суб’єктності.
Водночас українська сторона спробувала діяти непублічно перед розгортанням кризи: Кирило Буданов та перший заступник голови ОП Сергій Кислиця літали до Варшави для таємних переговорів, намагаючись пояснити польським колегам, що символіка УПА в сучасній Україні має виключно антиросійський, а не антипольський контекст. Проте ці аргументи не були почуті.
Передвиборчі ігри Навроцького та волинський синдром
Поведінка президента Польщі Кароля Навроцького має зовсім інші тригери, що лежать у площині польського правого патріотичного дискурсу та поточної політичної кон’юнктури.
Парламентські перегони та правий електорат. Польща у 2026 році перебуває у стані активної передвиборчої кампанії до парламенту. Для правих сил, представником яких є Навроцький, тема Волинської трагедії та «непримиренності до культу Бандери» – це залізобетонний інструмент мобілізації консервативного виборця. Граючи на історичних ранах, польський президент намагається перехопити ініціативу у ліберального уряду
Дональда Туска.
Принцип «історичної справедливості» у польському трактуванні. Для польського суспільства ОУН, УПА та червоно-чорний прапор є символами етнічних чисток поляків. Навроцький, як колишній очільник Інституту національної пам’яті Польщі, є ідеологічним критиком українського наративу. Для нього відкликання ордена – це демонстрація «твердої руки» та захист національної гідності, як її розуміють польські праві.
Політичний тиск на уряд і партнерів. Як згодом натякнув сам Зеленський в інтерв’ю, атака на нагороди – це також спроба Навроцького тиснути на уряд Туска, щоб змусити його діяти жорсткіше у відносинах із Києвом (зокрема, в питаннях євроінтеграційних кластерів та захисту польського фермера).
Наслідки: тріщина у фундаменті чи тактична буря?
Масовий «нагородопад» та обмін різкими заявами неминуче матимуть довгострокові наслідки для геополітичної архітектури Східної Європи.
Головним вигодонабувачем скандалу є Москва. Кремлівська пропаганда отримала ідеальне підтвердження свого міфу про «непримиренні суперечності» між Україною та Заходом. Послаблення союзу Києва та Варшави б’є по спільній безпеці регіону.
Польські праві отримали потужний козир для блокування або суттєвого затягування переговорів про вступ України до ЄС. Вимога «історичного покаяння» відтепер офіційно буде прив’язана до відкриття нових переговорних кластерів.
Політичні еліти обох країн спалили мости для компромісів на найближчі роки. Якщо раніше конфлікти вдавалося локалізувати на рівні істориків, то тепер вони перейшли на рівень інституту президентства.
Радикалізація риторики у Варшаві може посилити побутову ксенофобію щодо мільйонів українських біженців та мігрантів, які проживають у Польщі, зробивши їх заручниками політичних ігор.
Попри заяву речника польського президента Рафала Леськевича про те, що «повернення нагород ніяк не вплине на відносини, адже спільним ворогом є Росія», реальність виглядає тривожно. Показово, що ліберальна частина польського суспільства та інтелігенція вже виступили з критикою Навроцького, назвавши його дії «чистою дурістю», та навіть оголосили про заснування альтернативного громадського «Ордена майбутнього» для Зеленського та українського народу.
Цей скандал продемонстрував небезпечну тенденцію: коли історія стає заручницею поточної політики та виборчих технологій, під загрозу потрапляє стратегічне майбутнє цілих націй. Україна довела свою непохитність у питаннях власної ідентичності, але ціна цієї безкомпромісності у відносинах із ключовим логістичним та політичним партнером в Європі може виявитися занадто високою.
