Вадим Чередниченко

Минулої неділі Україна відзначила 30-річницю основного закону країни. Проте святкування не відбулось – через те, що по багатьох своїх статтях Консти туція виявилась зневаженою.

На п’ятому році повномасштабного протистояння з російським агресором Україна веде боротьбу не лише на лінії фронту. Головний внутрішній іспит на життєздатність склався в тилу – це іспит на збереження правової держави.

На жаль, сьогодні стає дедалі очевиднішим, що основний закон країни опинився у глибокій кризі, а пересічний громадянин дедалі гостріше відчуває свою беззахисність перед насиллям і свавіллям з боку тих, хто мав би уособлювати закон та захист. Це не просто юридична колізія; це системна руйнація суспільного договору, де дії окремих представників ТЦК та тилових інструкторів завдають Збройним силам України не меншої шкоди, ніж ворожі ІПСО, підриваючи мобілізацію та дискредитуючи подвиг мільйонів справжніх воїнів.

Між безпекою та диктатурою

Стаття 64 Конституції України чітко вказує, що в умовах воєнного стану окремі права і свободи громадян можуть бути обмежені. Протягом тривалого часу суспільство сприймало це як необхідну ціну за виживання країни. Проте за понад чотири роки війни правова межа між вимушеною доцільністю та відвертим беззаконням виявилася розмитою.

Найбільш дискусійним залишається питання свободи пересування (стаття 33) та виїзду чоловіків за кордон. Початкова заборона, запроваджена президентськими указами, згодом переросла у непрозору систему винятків та корупційні скандали навколо системи «Шлях» – в 2026 році гуманітарні та медичні волонтери перетинають кордон на загальних підставах. Поки одні громадяни місяцями чекають на законні дозволи для гуманітарних місій, інші купують довідки, що прямо порушує статтю 24 Конституції про рівність усіх перед законом незалежно від майнового стану чи посади.

Схожа ситуація склалася в інформаційній та політичній сферах. Конституційне право на свободу думки і слова (стаття 34) та участь в управлінні державними справами (стаття 38) були суттєво звужені через монополію єдиного телемарафону, блокування неугодних медіаресурсів та фактичне заморожування виборчих процесів поза рамками стандартного 5-річного терміну повноважень органів влади. Хоча закон про воєнний режим забороняє вибори, затяжна відсутність політичної ротації закономірно викликає в суспільстві гострі дискусії про межі легітимності владної вертикалі.

Проте, якщо обмеження свободи слова чи пересування ще можна юридично дискутувати у контексті національної безпеки, то практика реалізації цих обмежень на місцях перейшла у площину прямих, брутальних та безумовних порушень Конституції.

Бусифікація та правовий нігілізм ТЦК

Найбільшим джерелом внутрішньої напруги в державі стали мобілізаційні заходи, які дедалі частіше нагадують полювання на людей. Те, що у медіа отримало евфемізм «бусифікація», з юридичної точки зору є прямим порушенням статті 29 Конституції України, яка гарантує кожній людині право на свободу та особисту недоторканність.

Жоден закон чи указ про воєнний стан не дає права військовим або поліцейським викрадати громадян з вулиць, застосовувати до них фізичну силу, відбирати засоби зв’язку та примусово утримувати у приміщеннях ТЦК та СП. Конституція чітко зазначає: затримання без вмотивованого рішення суду можливе лише у виняткових випадках для запобігання злочину і не може перевищувати 72 годин. Натомість реальність демонструє тисячі випадків, коли людей утримують днями, змушуючи під тиском проходити ВЛК за лічені хвилини.

Коли представники ТЦК б’ють цивільних осіб, застосовують спецзасоби або влаштовують психологічний терор, вони грубо порушують статтю 28, яка декларує: «Ніхто не може бути підданий катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Це право є абсолютним і не може бути обмежене навіть під час війни, згідно зі згаданою статтею 64. Проте кадри насильства з боку людей у формі стали щоденною хронікою тилових міст, породжуючи у громадян стійке відчуття безправ’я та страху перед власною державою.

Жахи полку «Скеля»

Якщо насильство на вулицях міст викликає суспільне обурення, то те, що відбувається за зачиненими ворота ми деяких навчальних центрів, викликає справжній жах. Найбільш кричущим і символічним прикладом цього беззаконня стала трагедія в навчальних центрах 425-го окремого штурмового полку «Скеля» у Дніпропетровській області.

Журналістські розслідування та перевірки правозахисників відкрили страшну правду: близько 26 новобранців загинули на полігонах цього підрозділу лише за пів року. Офіційні діагнози на кшталт «серцева недостатність» чи «пневмонія» ховали за собою системні катування та знущання. Інструктори, які мали б готувати професійних захисників Батьківщини, натомість перетворилися на наглядачів концтабору.

У полку «Скеля» було розтоптано головне конституційне право – статтю 27 (Право на життя). Держава, забираючи громадянина до війська, бере на себе абсолютний обов’язок захищати його життя та здоров’я. Замість цього мобілізованих піддавали жорстоким побоям, прив’язували скотчем до стовпів у брудних бліндажах на добу, тримали в імпровізованих карцерах-сараях без доступу до туалету, змушуючи ходити під себе. Це чисте, дистильоване порушення статті 28 про заборону катувань.

Також було повністю проігноровано статтю 49 (Право на медичну допомогу). Військовослужбовців із важкими симптомами хвороб чи травмами після побиття не допускали до лікарів, змушуючи бігати в амуніції до повної фізичної знемоги, що й призводило до летальних наслідків. Називаючи новобранців «одноразками» та відбираючи телефони (порушення статті 31 про таємницю комунікацій), інструктори намагалися створити ізольовану зону абсолютного без прав’я, де Конституція України просто перестала діяти.

Глухий кут правосуддя

Найстрашніший аспект цієї кризи полягає в тому, що постраждалі та їхні родичі опиняються в абсолютній ізоляції від правоохоронної та судової систем, що є прямим порушенням статті 55 (Право на судовий захист) та статті 59 (Право на професійну правничу допомогу).

Коли родичі загиблих у тій же «Скелі» чи жертви свавілля ТЦК звертаються до Державного бюро розслідувань (ДБР), Військової служби правопорядку (ВСП) або
прокуратури, вони стикаються з глухою стіною кругової поруки. Кримінальні провадження або взагалі не відкриваються, або реєструються за «м’якими» статтями – наприклад, «перевищення службових повноважень» замість «катувань» чи «вбивства через необережність». Слідчі дії затягуються на місяці, експертизи «губляться» або фальсифікуються, щоб списати смерть на хронічні хвороби.

Судова влада в найбільш резонансних випадках демонструє повну імпотенцію
або небажання конфліктувати з військовим керівництвом. Судді місяцями не можуть
розглянути скарги на незаконне затримання, а коли розглядають, зазвичай стають на бік державних органів, прикриваючись «інтересами національної безпеки». Як наслідок, жоден топ-чиновник ТЦК чи командувач навчального центру не поніс реального, суворого покарання, яке відповідало б масштабам скоєних злочинів. Справедливості в тилу домогтися практично неможливо, і це остаточно добиває віру громадян у правосуддя.

Постріл у власну ногу

Центральний лейтмотив сьогодення невтішний: на п’ятий рік великої війни Конституція України, яка колись вважалася однією з найдемократичніших у Європі, виявилася зневаженою тими, хто мав би її захищати. Громадяни дедалі сильніше відчувають свою тотальну беззахисність. Коли людина боїться вийти на вулицю не через російські ракети, а через те, що її можуть беззаконно заштовхати в бус і за кілька тижнів закатувати на полігоні – це катастрофа для внутрішньої стабільності держави.

Важливо наголосити: дії цих тилових катів та корупціонерів у формі кидають важку, несправедливу тінь на Збройні сили України. На тих героїв, які в цей самий момент, стримуючи ворожі штурми, стікають кров’ю в окопах під Костянтинівкою, Куп’янськом чи на підступах до Запоріжжя. Справжні бойові офіцери зневажають тилових мародерів, але в очах переляканого суспільства образ «людини у формі» через дії ТЦК та інструкторів «Скелі» починає асоціюватися не з порятунком, а з небезпекою.

Крім того, подібні прецеденти є розкішними «голевими подачами» для російської пропаганди. Ворожим спецслужбам навіть не потрібно нічого вигадувати – достатньо просто транслювати відео українських журналістських розслідувань та кадри вуличного насильства, щоб демонструвати світові та власному населенню «крах української демократії». Це системно руйнує міжнародну підтримку України.

І головне – такий підхід повністю нівелює якість та ефективність мобілізації. Заляканий, примусово схоплений, побитий та морально зламаний у навчальному центрі громадянин ніколи не стане ефективним воїном. Він стає тягарем для бойового підрозділу на передовій. Мотивація захищати державу зникає тоді, коли сама держава починає поводитися зі своїми громадянами як окупант.

Якщо правоохоронна система та вище керівництво країни найближчим часом не повернуть ТЦК та військові навчальні центри в поле дії Конституції України, ми ризикуємо програти війну не через брак зброї, а через те, що знищимо те, заради чого цю зброю взяли до рук – нашу свободу, гідність та правову державу