Нещодавно у Орджонікідзевському районному суді Запоріжжя суддя Н.І. Рибалко відмовила у задоволенні позову народного депутата Верховної Ради України Євгена Шевченко до громадського діяча Наталії Заболотної. Про подробиці цієї справи ми запитали саму Наталію, яка люб’язно розповіла своє бачення судового позову.
Спочатку слід трохи розповісти про нашу гостю. Наталія Заболотна – правозахисниця, яка активно захищає права громадян та громад, приймає участь у розслідуваннях корупційних схем, сприяє ефективному використанню бюджетних коштів та відкритості влади. Також вона голова правління ГО «Народний Захист» і голова останньої Громадської ради при Запорізькій державній адміністрації.
– Нещодавно ви змогли перемогти у процесі проти Шевченка, який подав на вас позов до суду. Що спровокувало цей позов, як він аргументував свої претензії та як ви його перемогли?
– По перше, про те, що пан Шевченко подав на мене до суду, я дізналася випадково і була здивована наявністю позову, адже розслідуваннями проти цього депутата я взагалі не займалася, тому позов та його суть стали для мене повною несподіванкою.
Пан Шевченко звинувачував мене в тому, що я нібито зарепостила на своїй сторінці у соцмережах відео, у якому його називають найнеефективнішим депутатом, фіґлярем, та яке містить інші оціночні судження.
Слід зазначити, що оціночні судження не оскаржуються у судовому порядку, та і сам позов слід було подавати не до мене. У позові надавалась суперечлива інформація, що нібито на моїй сторінці у фейсбуці розміщено відео тривалістю 4:48, яке паплюжить репутацію депутата. Там було посилання не на пост і не на мою сторінку, а на історію якоїсь особи. Як виявилось, за посиланням там взагалі нічого не було, пуста сторінка, відео немає.
Після ознайомлення з позовом також стало зрозуміло, що хотів пан Шевченко. Він просив суд зобов’язати мене спростувати чуже відео невідомого автора, яке він приклав до справи як доказ. Для цього я мала записати та розмістити на своїй сторінці відео, в якому мала сказати повністю протилежне тому, що сказано у прикладеному до справи відео.
Юридично я можу спростувати лише свої слова, але якщо я не автор – а там навіть голос чоловічий – яке я маю право спростовувати слова іншої людини? Сторінка не моя, відео не моє, чому на мене подали до суду, не розумію.
Також до справи додавались не завірені обривки з статті, якісь роздруківки – не з державного реєстру, а з сайтів громадських організацій. Добре, що до позову було додано диск, подивившись який, я дізналася, що ж це за відео. Мною було подано відзив, у якому зазначалось, що де-факто я неналежний відповідач. На попередньому засіданні суддя спеціально запитала представника Шевченка, чи не хоче він замінити відповідача, але він відмовився. І в один момент представник позивача подає клопотання щодо дослідження моєї сторінки у фейсбуцi, відмовившись пояснити мені, з якою метою це робиться і що хочуть довести. Як наслідок під чергові заяви про мою впливовість і відомість в суді проводилось дослідження фотографій з моєї сторінки у фейсбуцi. В результаті судом у задоволенні позову Євгенія Шевченко проти мене було відмовлено.
– Навіщо, на вашу думку, відбувався увесь цей цирк з судовою справою?
– Я взагалі досі не розумію, що це було. Після засідання я запитала у представника позивача, чи шукали вони реального автора відео, на що мені відповіли: ні. А на питання, чому позов до мене, відповіли, що так захотів замовник. У цьому звинуваченні від мене хотіли приблизно 50 тисяч гривень та спростування. Виходить так, що Шевченку хотілось, щоб саме я спростувала цю інформацію, та ще й за це доплатила йому. При цьому представник позивача постійно в суді доводив, що я публічна, впливова особа, реальний лідер громадської думки. Але я не розумію, яке це має відношення до справи.
З’ясувавши обставини безглуздого позову від народного депутата, ми також розпитали Наталію Заболотну про її минулу роботу у громадській раді та її сьогоднішню діяльність, завдяки якій вона стала лідером громадської думки.
– Чому Громадської ради більше немає? Ви комусь заважали?
– Я приймала участь у формуванні та роботі з перших днів розвитку інституту громадських рад в Україні. Дійсно, навколо цього багато маніпуляцій, тому варто дещо пояснити. Дивіться, громадська рада в країнах розвиненої демократії, це механізм взаємодії влади і громадськості. Тобто коли представники громадськості заходять в орган влади, вони вже мають визначені законодавчо повноваження впливати на рішення влади, контролювати діяльність влади та слугують «містком» між владою та широкою громадськістю. В громадській раді мають працювати фахівці. Не просто заради ярличку про роботу у раді. Це волонтерська робота на захист інтересів громадян.
Громадська рада – єдиний консультативно-дорадчий орган, який має право контролю над діями і рішеннями органу влади, при якому її створено. Інші дорадчі органи мають право лише радити – я маю на увазі створені ради, комісії та комітети. Влада могла врахувати або не врахувати зауваження. Проте розглянути і аргументовано відреагувати була зобов’язана.
Це дуже серйозний механізм впливу, який можна перетворити на механізм імітації та маніпуляцій. Все залежить від намірів влади та фаховості і незалежності громадськості. Кабмін постійно намагався його змінити. Я неодноразово перешкоджала цьому. Механізм незалежності надовго було юридично збережено. Всі проблемні питання, частіш за все, були в площині застосування.
Наприклад, проект обласного бюджету перед направленням до облради мав обов’язково проходити через обговорення громадської ради, а потім з рекомендаціями повертатися до органу влади, який був зобов’язаний розглянути зауваження. При неврахуванні вони мали аргументувати згідно з законом, чому вони відмовляють, у кожному окремо розглянутому випадку.
Але на практиці проекти бюджету на громадську раду жодного разу не заходили. Коли я запитувала у голови облдержадміністрації, чому так, мені говорили: «Ми не встигли», «в нас не було часу», «та нехай вже так буде…».
Бо у нас досі збереглися совкові практики, які були ще за царя Панька. І всі нові закони на місцях, попри нашу активну діяльність, продовжують виконуватись старими методами. В результаті ми писали, що це порушення, вимагали діяти в межах законодавства. Але старі практики невмирущі.
Саме тому, останні 13 років я системно займалась впровадженням реформ на регіональному рівні – це реформи децентралізації, антикорупційні, державної служби, державних закупівель тощо – впровадженням в дію законів про доступ до публічної інформації, про громадські об’єднання, механізмів громадської участі, відкритості влади, ефективності використання бюджетних коштів тощо. Майже всі вони повністю пройшли через мої руки, я привозила в область матеріали та інформацію, навчала, допомагала у розробці нормативно-правових актів, моніторила, давала рекомендації, приймала участь у розробці змін до законодавства і знову моніторила. Це називається механізмом впровадження на місцях.
– Як розпустили раду?
– Нас розпустили примусово, почався дуже сильний тиск на раду після того, як ми оприлюднили низку розслідувань у 15-му році, тоді було багато викриттів, особливо у медицині. На нас тиснули як з боку облдержадміністрації, так і з боку обласної ради, бо комунальні підприємства підпорядковуються обласній раді. Ті схеми, які ми викривали, неможливо реалізувати самостійно. Обласна рада і облдержадміністрація в чотири руки мала діяти там в багатьох напрямках (облрадою в цей період керував Віктор Межейко, облдержадміністрацією – Григорій Самардак – прим. ред.).
Правда завжди викликає шалений опір тих, кого вона викриває. Нікому не подобалось, що їм заважають, і в один чудовий момент нам просто замінили замок на дверях кабінету з документами ради, почали членів громадської ради не пускати в приміщення, на засідання, відбирати перепустки, влаштовувати штучні конфлікти в середині ради, яких насправді не існувало.
Був тиск серйозний на членів громадської ради, причому на самих дієвих, почали тиснути на бізнеси, забирати землю. Тоді я зрозуміла, що основним місцем, на яке вони тиснуть, була я і моє оточення, після чого офіційно заявила, що тимчасово призупиняю свою діяльність у раді, колегії облдержадміністрації і інших дорадчих органах – для того щоб розв’язати руки людям.
Менi дзвонили, консультувалися, але ніде юридично не було мого підпису, і я ніде від імені ради не виступала. Дієвим комітетам це дало можливість працювати і надалі. Це була остання громадська рада при Запорізькій облдержадміністрації.
– Яке ваше ставлення до обмежень журналістів у Запорізькій міській раді?
– На мою думку, тут були порушенi не тільки права журналістів, але й право громадян на доступ до публічної інформації. Порушено на досить великий термін часу. Не дивлячись на пандемію, я вважаю, у нашій міській раді є технічні можливості для дотримання карантинних норм у роботі журналістів та забезпечення прямих трансляцій засідань сесій. Проте, міська рада неправомірно обрала шлях обмежень.
Олексій Мотревич
Після дослідження інформації редакція дізналася, що інтереси позивача представляв адвокат, депутат обласної ради від політичної партії «Європейська Солідарність» Сергій Лишенко. В 2016 році вiн захищав інтереси нашої редакції у справі за позовом Владислава Куценка, нині заступника голови Запорізької обласної ради. Редакція готова надати Сергію Лишенку можливість опублікувати свою точку зору.
